Зліва вздовж автодороги, якою під’їжджаємо до Покровського, широкою полосою нас супроводжує лісопосадка. Висаджена вона десь в середині минулого століття, коли поряд знищувались неповторні плавневі ліси Великого Лугу. Дерева, своїм злочинно відпиляним та обломанним галуззям, обдертою з стовбура корою мовчки молять про свій захист.
Ми, знімальна група телестудії «Січ», журналіст «Проспекту Трубників» та С. Чаплигіна, дочка колишнього голови колгоспу П. Овчаренка їдемо на зустріч до середньої школи. Дорога прямує до берега Каховського водосховища, де на його дні залишився «низ» села та місце розташування останньої Запорізької (Нової) Січі, знищеної царським урядом в 1775 році.
Д. Яворницький пише, що в 1777 році, через два роки після знищення Нової Січі розпорядженням новоросійського губернатора Муромцева було оголошено про місто Покровське із «Провінціальною Канцелярією й Славянським духовним правлінням в нім». Але в 1778 році Провінціальна канцелярія переведена до Микитина з перейменованням його в Никопіль. Покровське одержало статус містечка, а з 1784 року стає слободою.
Майже два століття зберігалось етнічно-культурне середовище та відповідний уклад господарювання. Як зазначає наш земляк історик В. Грибовський причорноморські степи залишились в етнокультурному середовищі та просторі України, незважаючи на наміри створення Новоросії.
Це середовище проживаня та уклад зберігались і після 1917 року до середини минулого століття. Біда прийшла зі створенням Каховського водосховища. Придніпровські прадавні поселення перемістились в степи рівними заасфальтованими вулицями. Сьогодні село підперте водою «моря» з півдня на півночі близько тридцяти років сусідствує з однойменним кар’єром з корисними для когось копалинами марганцевої руди. В часи сталінського плану перетворення природи ігнорувались цінність невідновлюваних природних ресурсів плавень Великого Лугу. Сьогодні конюктурно встановлена вартість чорноземів, які знищуються кар’єрами задля одержання марганцевої руди.
Пів села під водою.
Звернемось до останнього видання щоденників Олександра Довженка («Щоденникові записи», Харьков, «Фолио», 2013) «Село прекрасне. Одно з найкращих сіл, які я бачив на Вкраїні взагалі. Пятсот дворів, себто майже його половина, піде під воду. Приїхали ми вже під вечір. зустрівся з головою сільради, а потім поїхав до голови колгоспу Петра Івановича Овчаренка. Він розумний. У нього лице дуже розумної людини, відносно дуже молодої, і се мене радувало. Одвели нам приміщення в хаті для приїзжджих. Я в хаті. Вечір. Електролампа. Білі рідні стіни з рушниками біля стель, двома темними святими. Чисто. У мене свято на душі. Як давно я не був в хаті. Як одірвавсь від народу. Хто одірвав мене? І що взагалі можна творити, відірвавшись від народу.... Можна втратити найменше розуміння розуміння живого правдивого життя. У хаті образи у фольгових листах. для чого вони людям? Для урочистості. В них є естетика народна». Мені довелось двічі побувати в Сосниці в літературно-меморіальному музеї О. Довженка Таке сприйняття та відчуття можуть виникути у того хто зріс в такій же хаті, схожої на печерицю, як згадує Довженко в свої «Зачарованій Десні».
До місця призначення нам звертати до центру направо. Десь посередині між цим поворотом та берегом Каховського водосховища знаходилась хата в якій зупинявся і зробив ці записи в щоденнику Олександр Петрович. Господар цього обійстя вже пішов з життя передавши своїм дітям згадки про перебування гостя. Їх пам’ятає та передає учням його внучка Тамара Олексіївна вчитель, середньої школи.
Олександру Довженку присвячено багато експонатів в місцевому музеї, яким керує Лариса Антонівна Гладкочуб. Впевнений що в конкурсі музеїв, до 120-річчя з дня народження О. Довженка в місцях його перебування, музей в селі Покровському має зайняти провідне якщо не перше місце.
Тепло згадує про зустрічі з кіномитцем Володимир Михайлович Балихін, пенсіонер, колишній агроном: «Хто навчив тебе грати на гітарі?» – запитав 10-річного хлопця Олександр Петрович. Хлопець відповів: «Старший брат». Володимир Михайлович згадує, що Довженко пропонував його матері забрати до столиці на навчання. Не до того було в повоєнний час сім’ї, і ще тривалий час найбільше відлучення із села обмежувалось Нікополем по стежині через плавні.
Творчо-художнє світосприйняття зачарованого Десною Довженка разом з болем за втраченим малювало «нову красу», він не міг погодитись, що така праця може бути направлений лише на знищення.
«Піде під воду Великий Луг, що приваблював колись наших прапрадідів-запорожців. Потонуть навіки мужні красоти вольностей запорізьких, і нова краса, що приходить внаслідок наших зусиль по перетворенню природи, розів’ється на берегах майбутнього великого водосховища десь років за тридцять....»
На зустрічі, яка відбулась в школі перед дітьми виступили свідки перебування О. Довженка в часи будівництва Каховської ГЕС, С. Чаплигіна (Овчаренко) знищення плавень, переселення та затоплення прибережної частини села. Коли помер П. Овчаренко жителі села, оцінюючи його внесок, попросили згоди щоб він був похований на сільському цвинтарі. Один з загонів середньої школи носить його ім’я.
У нас є можливость сьогодні обєктивно оцінити втрачене та набуте, а для цього згадками з дня «моря» необхідно постійно ділитися з нашими школярами свідкам його створення. Що і є основною метою та завданням проекту Нікопольського відділення міжнародного фонду Дніпра. Наступну зустріч плануємо провести в місті Нікополі
В’ячеслав Сандул, член НСЖУ, голова Нікопольського відділення Міжнародного фонду Дніпра.
На фото: перед дітьми в школі виступають Балихін Володимир Михайлович, Чалигіна Сталіна Петровна, Сандул В.А., школярі Покровського на зустрічі.
Источник: НТМ
