Воєнно-політична боротьба
У середині січня 1919 року в Нікополі відбувся робітничо-селянський з’їзд, який підтримав програму Компартії більшовиків України. На цьому з’їзді було обрано делегата на Трудовий Конгрес України, який був скликаний Директорією УНР і на якому було ухвалено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки 22 січня 1919 року.
Під час другої війни Російської Радянської Федерації проти УНР війська Червоної Армії наприкінці січня 1919 року захопили Нікополь. Використовуючи їх захист, нікопольські більшовики створили легальний райком КП(б)У, головою якого став М. Куксін.
3 лютого 1919 року більшовики Нікополя створили свій військово-революційний комітет. Новий надзвичайний орган влади провів вибори до Ради робітничих і селянських депутатів. До неї було обрано більше ста депутатів – представників лівих політичних партій, селян Лапинки, Довгалівки, робітників, громадських та профспілкових організацій тощо. У виконкомі Ради більшовики зайняли керівні посади. Головою Нікопольської Ради став представник ЦК РКП(б) з Москви С. Ковальов-Остроухов.
Під керівництвом більшовиків радянські органи влади активно почали впроваджувати політику воєнного комунізму, перенесеної з Радянської Росії. Було націоналізовано всі нікопольські філії банківських установ і введено надзвичайний податок на буржуазію, у результаті якого у лютому–березні 1919 року від них надійшло 1 200 000–1 300 000 рублів, у тому числі золоті і срібні речі. Оскільки власники заводів і майстерень закривали підприємства, почало зростати безробіття. Також більшовики ввели продовольчу диктатуру, що викликало незадоволення більшості населення Нікополя і регіону. Забраний по продрозкладці у селян хліб відвозили на склади міськвиконкому, звідки більшу частину відправляли залізницею у Радянську Росію. Так, 14 березня 1919 року продвідділ Нікопольського міськвиконкому доповів своєму керівництву про відправку в Катеринослав двох вагонів борошна, 26 березня – трьох вагонів борошна і вагона з великою рогатою худобою. На той час Нікопольський виконком керував селами 14-ти південних волостей Катеринославського повіту, отже потік ешелонів у Радянську Росію не зменшувався.
У квітні–травні 1919 року політична ситуація в Нікополі і навколо нього загострювалася, адже на території України відбувалися бойові дії українських військ і повстанських загонів проти радянсько-комуністичної влади. Більшовики, у т. ч. в Нікополі, проводили мобілізації до своїх загонів, зокрема на боротьбу з повстанням отамана Григор’єва у травні 1919 року.
Троїцьке народне повстання
Внаслідок посилення більшовиками збору продрозкладки і реквізицій 8 червня 1919 року в Нікополі і прилеглих селах відбулось масове народне антикомуністичне повстання. Повстанці вільними голосами обрали Нікопольську тимчасову селянсько-робітничу комісію на чолі з К. Петренком та заарештували частину більшовицького керівництва міськвиконкому. Згідно з рішенням Народного суду були розстріляні М. Куксін, С. Ковальов-Остроухов, військовий комісар Т. Кріпак та інші. Також під час повстання були вбиті В. Антипов і комендант ЧК Антонов.
У розповсюджених листівках керівництво повстанців оголосило про причини народного виступу: «…В ночь под праздник Святой Троицы 26 мая, когда грабители-коммунисты, попирая все наше святое, не взирая на великий день, с ведома своих властей в 12 часов ночи вооруженными командами начали грабить наших тружеников крестьян, отнимая у них последнее, мы восстали против насильников-коммунистов и свергнули их власть, взамен которой поставили свою крестьянско-рабочую советскую власть из среды известных нам честных тружеников, пользующихся доверием, а не проходимцев грабителей, какие были раньше. Товарищи трудящиеся! Мы хотим не коммуны, а своей выборной советской власти и жизни мирной и спокойной».
Повстання було жорстоко придушене каральними частинами Червоної Армії, внаслідок чого загинуло більше 1000 нікопольців.
У другій половині червня–липні 1919 року в Нікополі знаходилися значні сили Червоної Армії, зокрема Кримська Радянська Армія під командуванням П. Дибенка. Владу в Нікополі здійснював надзвичайний орган – військово-революційній комітет.
Білий рух на Нікопольщині
На початку серпня 1919 року Нікополь було захоплено частинами збройних сил півдня Росії під командуванням генерала А. І. Денікіна. Нова російська влада в місті знищувала будь-які сліди радянсько-комуністичного ладу та українського національного відродження, здійснюючи переслідування політичних противників, забороняючи українську мову і водночас організовуючи мобілізацію місцевих мешканців до денікінської Добровільної армії для боротьби за «единую неделимую Россию».
Нестор Махно у місті
Однак на південноукраїнських просторах у денікінців з’явився грізний противник. У серпні 1919 року під керівництвом Н. Махна було створено Революційну повстанську армію України (далі РПАУ. – Прим. авт.). У першому наказі до армії Н. Махно урочисто наголосив: «Завданням нашої революційної армії і кожного повстанця, який вступив до неї, є чесна боротьба за повне звільнення трудящих України від поневолення…». Наприкінці вересня 1919 року частини РПАУ розгорнули широкий наступ на Катеринославщину. Їхні передові загони 1 жовтня 1919 року з боями зайняли Кривий Ріг. Назустріч їм білогвардійці направили Олександрівський та Нікопольський гарнізони, які складалися з місцевих селян, однак ті перейшли на бік повстанців.
4 жовтня 1919 року махновці зайняли Нікополь і звідси розгорнули наступ на Олександрівськ, Перекоп і Мелітополь. У відповідь білогвардійці кинули на Нікополь 4 офіцерські роти, які змогли тимчасово повернути, але згодом на Дніпрі були вщент розгромлені повстанцями.
У результаті встановлення контролю над багатьма регіонами півдня України керівництво РПАУ на чолі з Н. Махном організувало і провело робітничо-селянський з’їзд в Олександрівську, який прийняв рішення щодо військових та соціально-економічних питань будівництва «вільного радянського ладу» анархо-комуністичної держави – Південно-Української Трудової Федерації.
2 листопада 1919 року збори громадян Нікопольської волості ухвалили резолюцію такого змісту: «Збори, обговоривши події повстанського руху проти гнобителів Добровольчої денікінської армії, яка творить терор, вбивства, пограбування, насильства над мешканцями та підпали їх будинків і навіть цілих сіл, та бажаючи подати допомогу повстанському рухові для вигнання насильників з України й передачі народу землі, проголошення волі і повного порядку, – ухвалили: оголосити добровільну мобілізацію негайно по Нікопольській волості чоловічого населення віком від 18 до 25 років, якому негайно виступити на фронт повстанців, а від 25 до 45 років залишити вдома та доручити їм самоохорону в селах…»
У листопаді–грудні 1919 року Н. Махно перетворив Нікополь у одну з головних баз анархо-комуністичного руху в південній Україні. Тут були їхні тилові бази і шпиталі.
Наприкінці листопада 1919 року внаслідок контрнаступу Червоної Армії під Орлом денікінці почали відступати на південь, посиливши при цьому свій тиск на війська Н. Махна, в результаті чого останні змушені були відступити на Правобережжя.
Більшовики, які легально діяли в армії повстанців, почали організовувати змову проти Н. Махна. Було створено нелегальний армійський комітет більшовиків. У Нікополі його представником був командир 3-го Кримського полку М. П. Полонський. За його участю у місті відбулось таємне засідання цього комітету та місцевого осередку більшовиків, яке ухвалило рішення ліквідувати Н. Махна та його отаманів, захопити владу в армії і потім приєднатися до Червоної Армії. Однак, контррозвідка РПАУ під керівництвом Льови Задова (Зіньковського) викрила змову нікопольських більшовиків. Змовників було заарештовані і розстріляно.
На той час місто охопила епідемія тифу, від якої загинули тисячі махновців і мешканців Нікополя. Начальник штабу РПАУ В. Білаш згадував: «У Нікополі тиф особливо лютував. По вулицях валялися трупи, лазарети і будинки були заповнені хворими. На кладовищі тисячі померлих лежали купами і ніхто з влади не думав їх поховати…». Коли до Нікополя приїхав Н. Махно і побачив цю гнітючу картину, він розстріляв весь нікопольський ревком з 12 лівих есерів, начальника гарнізону та коменданта міста.
У районі Нікополя Н. Махно зібрав частини 1-го корпусу РПАУ, які відступили з Катеринославу під ударами військ генерала Слащева, і організував контрудар, в результаті якого не допустив білогвардійців до Нікополя.
Останній раз Н. Махно побував у Нікополі 29 грудня 1919 року, де провів засідання штабу РПАУ, на якому ухвалили рішення наступати з Нікополя силами 4-го Кримського корпусу на Перекоп, щоб відрізати білогвардійцям відступ у Крим.
Напружуючи всі сили, Нікопольське угрупування РПАУ наносило по денікінцям удар за ударом. Тим часом командири передових частин Червоної Армії отримали такий наказ з Москви – роззброїти і знищити махновські загони. Використовуючи відмову Н. Махна негайно виступити на польський фронт у район Гомеля як привід у звинуваченні його у зраді, більшовицький Всеукрревком на чолі з Г. І. Петровським оголосив махновців поза законом. Припинивши рух на Крим, війська Червоної Армії напали на підрозділи РПАУ. 11 січня 1920 року більшовицькі війська зайняли залізничну станцію Нікополь, де захопили бронепотяг та три ешелони зі снарядами, а в самому місті близько 40 лазаретів, де знаходилось на лікуванні 15 тисяч хворих на тиф і поранених повстанських бійців і командирів. Без суду і слідства більшовики розстріляли командирів махновців. Начальнику штабу РПАУ В. Білашу та кільком командирам дивом вдалося врятувались і покинути Нікополь. Так закінчилося перебування Нікополя в складі Південно-Української Трудової Федерації.
Мирослав Жуковський,
історик заступник директора
Нікопольського краєзнавчого музею з наукової роботи
Джерело http://ntm.net.ua
