Андрій Шипко вручив Почесну грамоту отаману громадської організації «Козацька доба» Володимиру Саламасі.
Цьогорічний день Святої Покрови Божої Матері поповнить таки сторінки славетної історії не лише козацької Нікопольщини, а й незалежної України в цілому! І привід для цього значимий – на державному рівні відзначатиметься 360-річниця заснування Чортомлицької Січі. Саме тієї, що колись була центром Запорожжя, і відомої світовому товариству кошовими отаманами Іваном Сірком та Костем Гордієнком
9 травня 1992 року прихильниками козацької доби в Нікопольському районі була створена однойменна громадська організація, яка стала першою козацькою структурою на теренах соборної України. Тоді на широкому козацькому колі одноголосно – на довгих вісім років – за отамана було обрано жителя с. Капулівки Володимира Саламаху. Днями ми зустрілися з Володимиром Івановичем – людиною самобутньою, колоритною, з невичерпним, здавалося, джерелом натхнення. І привід до тієї зустрічі був – з нагоди 74-річчя до нього завітав заступник голови облради Андрій Шипко. За активну громадську діяльність і збереження козацької історії Андрій Федорович вручив імениннику Почесну грамоту від голови облради Євгена Удода.
Гостю і господарю було про що поговорити – вони разом з колишнім депутатом Верховної Ради Володимиром Негодою є членами благодійного фонду «Славетна Січ» – ініціатора подання проекту святкування до ВР.
Так хто ж він – Володимир Саламаха, який волю та національну гордість ні на які коштовності не проміняє? Прислуховуючись до власного голосу, відповідає відразу – козак. Навіть прізвище – Саламаха – свідчить про те. Так називалася давня улюблена запорожцями страва: у киплячу воду засипали борошно і заправляли салом. Цю страву сотні разів готував і Володимир Іванович. А рід його козацький бере початок із XVII століття від Михайла Неліпи, який був джурою (служкою) в самого Івана Сірка.
Все, що пов’язане з історією роду, ще в дитинстві глибоко укоренилося в його пам’яті. Володимиру Івановичу і сьогодні сниться дитинство, коли він малий стоїть на березі старого Павлюка, що рве свої хвилі і з силою викидає їх на берег. Гуде Павлюк, шаленіє, а він не відриває свого погляду від стихії… Нема вже тієї козацької річки – затоплено її водами рукотворного Каховського водосховища…
«Село наше відоме з середини ХVІІІ століття, – говорить В.Саламаха. – За однією з версій назва його походить від тюркського слова «копу», що в перекладі на українську означає «вхід», «двері», «ворота». Так називалася одна з проток Павлюка, який вів через плавні до Дніпровської переправи.
Стара Капулівка знаходилася на місці козацького кладовища. Я народився у 1938 році, а навесні 1931-го, переказували, велика повінь була. Дядько мій, Ілля Саламаха, особисто свідком став, як в кінці городу Терешка Палахи круча обвалилася, а з землі край труни показався. Місцеві знали, що козаки ховали своїх побратимів пишно. Тож Терешко і став репетувати, що, мовляв, «на моєму городі знайдено, значить, – моє!»
Труна та два метри завдовжки була і добре збереглася. Коли її відкрили, то скелет немалого чолов’яги побачили. З одягу вціліли тільки шаровари із червоної китайки та пояс з китицями. (Дядько Ілько потай від сторонніх очей заховав той пояс собі за пазуху і все життя беріг). На рівні ременя пістоль лежав, зліва – шабля, по правий бік – сулиця (спис, що використовувався у ближньому бою або ж метався з коня під час погоні – Прим. авт.).
Під головою небіжчика, яка під час поховання була покладена на подушку із стружок, знайшли кварту з рідиною коричневого кольору. Почали її відкривати – не можуть витягти дубовий корок. Довелося відбити шийку. Рідину чоловіки випили – вона була схожою на добрий коньяк. Пізніше, коли в нашому селі перебував Дмитро Яворницький, то пояснив це диво тим, що протягом сторіч горілка витягувала з дуба дубильні речовини, тож і стала коньяком.
Та повернімося до нашого Терешка. Був він людиною дуже бідною, тож навіть на дошки з труни надії мав – з них настіл для спання зробив. А Тихін Малий попереджав його: не чіпай труни, не тривож козака! Та де там – змінив таки Терешко свій солом’яний матрац на дерев’яний настіл. Жалівся він потім людям, що кожної ночі приходив до нього небіж і бив. Довелося таки йому з тих дощок зробити нову труну та знову поховати козака. Гукнули й попа, та з тим і попрощалися капуляни з воїном. Більше він Палаху не снився. Отакі то справи Господні на землі бувають!
Звичайно, якби у Д.Яворницького і щодо цього запитали, то історик тільки б розсміявся: спробуйте, мовляв, спочатку спати на м’якій соломі, а потім на твердих дошках! А чому снився Терешку козак, бо ж повсякчас думав про попередження односельців».
Володимир Іванович – цікавий співрозмовник. Він годинами міг би переказувати козацькі легенди, що у свій час йому переказували прадід Феодосій Саламаха, дід Іван Саламаха, рідний дядько Ілько та батько Іван Саламахи. Вони ж ті легенди чули від основоположників сучасної родини – Михайла Неліпи та доньки його Єфимії. Отак, щораз збагачуючись епітетами та домислами, легенди ті переходили від покоління до покоління і через сторіччя дійшли до наших часів.
А щодо родоводу, то в 1875 році прадід Володимира Івановича – Феодосій Пилипович – разом із сім'єю переїхав до Капулівки, де в той час мешкав онук січового джури – теж Михайло Неліпа. В останнього була дочка Химка, яка побралася з Миколою Мазаєм. Саме з їхньою дочкою Оришкою й одружився Іван Федосійович Саламаха (дід Володимира Івановича). Ось так переплелися між собою родини Неліпів, Мазаїв і Саламахів, які свято берегли козацькі традиції і пам'ять про те, що «звідси розливалася воля на всю Україну».
А запитання «Хто ми? Якого роду?» – завжди з нами.
Наталя РАЗУВАЄВА.
Источник: НТМ
