Є люди з дивовижною долею. Люди як ріки. Їх життя схоже на бурхливі повноводні річки, що несуться з шаленою швидкістю стрімголов з високих гір униз, ні на мить не зупиняючись на своєму шляху. Несуть вони до людей потоки холодної прозорої води. Є річки зі спокійною вдачею, вони століттями течуть неквапливо серед рівнин, даючи цілющу вологу ланам і садам, лукам і виноградникам. Є невеличкі лісові струмки і джерела з кришталево чистою водою. А є ріки норовливі, що виходять з берегів, навіть русла міняють час від часу…
Життя відомого нікопольського історика-краєзнавця Петра Касьяновича Ганжи ніколи не було легким і простим. Він ріс у буреломні 30-ті роки ХХ століття, разом з усім народом вистояв у грозові роки Великої Вітчизняної війни, у повоєнні часи, голодні й сповнені нестатків, разом з усією країною відбудовував народне господарство, зруйновану економіку Вітчизни, що лежала в руїнах й попелищі. Ворог залишив по собі сумну згадку. В роки війни загинув кожен шостий житель України. Збиток, нанесений народному господарству сягав 285 мільярдів карбованців. 714 міст і селищ міського типу, близько 28 тисяч сіл було зруйновано. Без даху над головою залишилось більше 10 мільйонів українців. В руїнах лежали заводи і фабрики, електростанції і шахти, колгоспи і радгоспи, школи й інститути, лікарні і бібліотеки. Таких втрат Україна, як і інші радянські республіки, не знала за всю свою історію. Так, ми врятували світову цивілізацію від чуми фашизму. Але якою великою ціною! (На жаль, сьогодні дехто з західних істориків вже забув уроки Другої світової війни. Вони пропонують переглянути висновки тієї війни, намагаючись применшити вклад нашого народу в Велику Перемогу).
Все менше людей залишилось, які пам’ятають ті важки часи нашої країни. Але в серці смуток за загиблими ми носимо й досі. Петро Ганжа відноситься до когорти старої гвардії. Він – людина старого гартування з високими моральними принципами. Добрий сім’янин, вірний товариш, працьовита порядна людина. Він – патріот своєї країни, свого краю. Хтось скаже, що зараз це слово не модне. Зараз друга доба, вже ніхто не вимагає від молоді великих звершень. Не треба їхати піднімати цілину, не треба зводити Байкало-Амурську магістраль, що в простонародді звалася просто БАМ. Вже побудовані великі будівництва віку. Лютого ворога – фашистську Німеччину – подолано нашими дідами. Але у всі часи країні потрібні порядні, працьовиті люди, віддані своїй справі, своїй країні. На цих стовпах тримається будь-яка країна. Чому ж сьогодні деякі молоді люди стають схожими на пластилінових ворон, здатних лише на те, щоб сподобляти себе до героїв голлівудських блокбастерів та ставати покірними дітьми реклами, що закликає до споживацького виду життя? Чому в їхніх очах байдужість, а на серці порожнеча? Адже вони зростали в країні з великою історією і не зазнали тих нестатків і лихоліть, що випали на долю старшого покоління. Чому досі не подолані алкоголізм та наркоманія?
Ці та інші питання цікавлять Петра Касяновича, як і багатьох людей похилого віку, але молодих душею. Петро Ганжа багато пожив на своєму віку, багато бачив, він умілий оповідач, цікаво розповідає про минувшину рідного краю, часто зустрічається з учнівською молоддю Нікопольщини, збирає нові відомості про наш край. З відомим краєзнавцем Павлом Богушем вони були побратими. Багато років дружили, вивчали історію краю. Павлом Богушем написано декілька краєзнавчих збірок про наш край. Книжки користуються популярністю серед місцевих істориків. Павло Богуш писав про козацьку добу, про історію запорозького козацтва, про Кримську війну 1853-1856 років. В Нікополі був розташований госпіталь, де лікувались наші солдати, поранені на Кримській війні.
Відомий нікопольський художник Микола Галічин написав картину про двох товаришів Петра Ганжу і Павла Богуша. Картина часто виставляється в виставковому залі Нікопольського краєзнавчого музею. На ній вони зображені обидва замислені, сивочолі. Петро Ганжа тримає в руках бандуру і перебирає струни, награваючи українську мелодійну пісню. Павло Богуш сидить за столом, вкритим білою скатертиною. На столі стоїть глечик з вином, поряд груші, дарунок щедрої нашої землі. Видно, що товариші розуміють один одного з півслова. Життєвий досвід тривалого життя відобразився на їх обличчях. Очі трохи сумні, на чоло лягли зморшки пережитих дум.На стіні висить портрет Тараса Шевченка. Павло Богуш писав в своїй книжці про перебування великого українського поета на Нікопольщині. Поет хотів більше довідатись про славних запорозьких козаків, вивчити їх вдачу. На жаль Павла Богуша вже немає серед нас. Проте його справа живе. Багато хто з молодих краєзнавців продовжують пошукову роботу по вивченню історії Нікопольського краю, находять нові і нові подробиці про перебування на нашій землі великих та відомих людей, вивчають вклад, внесений нашими земляками в історичну скарбницю нашої країни.
– Ми довго працювали разом з Павлом Михайловичем, – розповів Петро Ганжа. – Я вважаю, що він був і залишиться патріархом краєзнавства в Нікополі. Крім цього, за козацьким звичаєм ми з ним вважаємось побратимами. Нам часто доводилось ділитиі приємні, і неприємні миті в житті, сперечатись про щось. Але якби то не було, дружба наша була міцною. Павло бувтовариською, щирою, відвертою людиною.
Особливі слова подяки хочеться сказати на адресу Петра Касьяновича Ганжи, котрийочолював Нікопольський краєзнавчий музей з 1974 року. Дослідник історії краю, він постійно працював в архівах Москви, Ленінграда, Києва. Провів пошуки частини експонатів колекції Нікопольського музею, що загубилась під час евакуації в місті Моздоці в 1941 році. Цю тему він досліджує і сьогодні.
При ньому були підготовлені матеріали для нарису про історію міста Нікополя для збірника "История городов и сел УССР. Днепропетровская область". Він ініціював створення археологічної секції при музеї, і сам приймав активну участь в археологічних дослідженнях експедиції відомого зараз на увесь світ археолога Мозолевського Б.М. І сьогодні співробітники краєзнавчого музею приймають участь в археологічних дослідженнях краю в складі експедицій Дніпропетровського історичного музею та Інституту археології НАН України.
За ініціативою Ганжи П.К. до 200-річчя міста Нікополя, була організована виставка картин відомих нікопольських художників Галічина, Каркоца, Фектістова. Петро Касьянович називає Нікопольський краєзнавчий музей Міні-Лувром, тому що в музейній експозиції виставлені бронзові копії мармурових скульптур відомого італійського скульптора Андреа Верокіо, якіекспонуються в паризькому Луврі.
На зламі двох епох, коли руйнувався Радянський Союз і новоутворювались новінезалежні країни, археолог і поет в душі Борис Мозолевський, з яким Петро Ганжа товаришував, з гіркотою промовив в своєму вірші «Полет стрелы» такі рядки:
Як тільки їхню пам'ять не ламали!
Аж поки схаменулись: -О-го-го!
- А звідки ж проститутки й наркомани?
Та звідти ж, із безпам'ятства того.
Якби ж душа високим їм горіла,
Хіба б вони топили в чарці світ?
Самі ж ми підрубали їм коріння,
А нині ще й клянем за сухоцвіт!..
Ці рядки присвячені молодим поколінням, що народились і зросли в переломний період нашої країни. Коли руйнувались старі традиції суспільства, а нові ще тільки-но з’являлись на світ. Дехто з тогочасних ідеологів прийшов до висновку, що раз будується нова незалежна країна, то можна не замислюючись, без вагань викинути всі надбання культури, історії, літератури, театру. Так би мовити, зруйнувати все вщент. Але, здається, ми все це вже проходили колись. Слава Богу, своєчасно схаменулись і зрозуміли, що не можна викинути історію свого народу на смітник цивілізації. Історія – це надбання багатьох поколінь, це пам’ять, це тятива, що скріплює прийдешнє з давниною. Тому зараз ми спостерігаємо такий сплеск інтересу молоді до своєї історії, до свого коріння. Люди цікавляться історією скіфів, що жили колись на теренах безкраїх українських степів. Непідробний інтерес викликає історія утворення Київської Русі, нашої колиски, з якої ми всі пішли. З цього джерела вийшли три братні народи: українці, білоруси, росіяни. Хіба про це слід забувати? Розповідь про запорозьких козаків викликає у молоді справжній ажіотаж. Бо виходить, що наші козаки були неабиякі лицарі, відважно бились, ні чорта не боялись, ні кого, та ще володіли мистецтвом кулачного бою, не гірше за східні єдиноборства.
Все у нас є – і багатолітня історія, і надбання пращурів, і культура, і генії нашого народу. Є в нас Тарас Шевченко, Леся Українка і Олесь Гончар, що сказав «бережіть собори душ своїх». Не переривається цей зв’язок поколінь, що утримує нас усіх разом в лоні великого народу з багаторічною історією. Та зроблю акцент, є у нас такі пошуковці і краєзнавці, як Петро Ганжа, який все своє життя і діяльність присвятили дослідницькій роботі і збереженню історико-культурної спадщини краю.
Самовіданно працює Петро Касьянович і на ниві науково-освітньої роботи. Директор Нікопольського краєзнавчого музею з 1974 по 1982 роки, він постійно приходить до міського музею і спілкується з науковцями. 85-річний краєзнавець глибоко переконаний, що коли музей живе і розвивається, він служить людям, він є важливою складовою нашої культури й служить своїй державі.
Від себе зазначу, що лише музей спроможний поступово фіксувати процес народження традиції та посилення її впливу на свідомість людей, хід формування самої історії. Минають роки, змінюються покоління, а музеї залишаються невичерпною скарбницею людської пам’яті, зберігаючи постійне примноження духовних цінностей. Але, головний скарб – це люди. Такі, як Ганжа П.К., які наполегливо збирають та зберігають духовні цінності.
Довгих Вам років життя, Петре Касьяновичу, музейний фахівець та дослідник з великої літери!
Тетяна МАЛЬОВАНА, завідуюча відділом науково-просвітньої роботи краєзнавчого музею.
Источник: Никополь-ART
