Листування остарбайтерів – безцінна інформація про перебування на примусовій праці в Німеччині – лягло в основу книги феросплавника Ігоря Скрипки. Багатьом городянам добре відомо ім’я Ігоря Скрипки, адже постійний член клубу «Цитадель» чимало разів брав участь у реконструкціях операцій Великої Вітчизняної війни і з’являвся у формі офіцера-прикордонника на святкуванні Дня Перемоги. Сьогодні він переконаний: «Коли йдуть справжні бої, не час «грати» у війну. Але ж і не час забувати про неї». Тому максимум зусиль він зосередив на вивченні справжньої і відвертої історії однієї долі. Тож знайомтесь з Ігорем Скрипкою,який працює на НЗФ інспектором відділу контролю СЕБ, зовсім в іншому форматі – в якості співавтора книги «Розрішіть передати мені гарячий скучний привіт з нового й далекого краю – Германії». Ця збірка дає можливість подивитись на ту, тепер вже далеку, війну не лише з точки зору історіографічної науки, а й дозволяє нам зазирнути у найбільш потаємні куточки життя остарбайтерів.
Пожовклі сторінки листів довгий час «ховалися» у старій валізі десь у сараї. Мабуть, сама їх господарка – Уляна Логвинівна Камянська – не дуже хотіла навіть згадувати про ті часи, коли її, зовсім юну 18-річну дівчину відірвали від батьків і у складі першої групи направили на примусові роботи до Німеччини. Але цій дуже відвертій епістолярній спадщині Камянської все ж таки довелося пережити своє друге народження.
– Мати мого товариша Володимира Малярана не дуже полюбляла згадувати про своє остарбайтерське минуле, – розповідає про випадкову знахідку Ігор Скрипка. – Сьогодні за неї «говорять» листи – невеличкі шматочки паперу, на яких назавжди залишився відбиток сумних почуттів їхніх власників – Уляни Камянської, її батька і брата, які залишились вдома, подруг та товаришів, що були також вивезені на примусові роботи. Але ж сьогодні для нас взагалі здається дивом, що родичі та фактично невільні люди мали можливість не лише листуватись, а навіть пересилати один одному пакунки. Безумовно, вся кореспонденція підлягала ретельному догляду, про що каже клеймо органів цензури Третього рейху у вигляді напису «Аb». То ж описати реальну картину подій сторони б навряд чи відважились. І все ж таки деякі факти, закумуфльовані у алегоричну форму, не помітити просто не можливо. Що вже казати про інтонації суму, якщо фактично кожен лист розпочинається словами: «Розрішіть передати мені гарячий скучний привіт з нового й далекого краю Германії». Мабуть, саме тому, ця збірка, видана у харківському видавництві «Майдан», й отримала відповідну назву. А впорядкувати всі листи, оцінити їхню наукову значущість мені допомогла дуже чудова людина й фахівець, доктор історичних наук, співробітник Харківського національного університету Геленада Геннадіївна Грінченко.
Отже ще в червні 1942 року Уляна покинула село Сорочино (нині Нікопольський район) й за кілька днів опиналася у Дальбрусі. Вільне життя залишилося в минулому. Тепер дівчина – мешканка табору фірми «Фогель», де вона певний час працювала електрозварницею, і як згодом з’ясувалося, навіть виготовляла найпростіші елементи для ракети «Фау». Там, на чужині, дівчисько цікавила будь-яка дрібничка, що сталася вдома: як ростуть її квіти, чи прибавилось платівок для патефону, та головне, чи всі живі та здорові. Ось, що дівчина пише батькам у липні 1942 року, одразу ж після прибуття на нове місце (мову та синтаксис оригіналу залишено – Прим. авт.).
«Ми їхали вісім суток, потім була хороша комісія і баня. Я роблю на заводі. Работа дуже хороша.… Нам розришається писать одкритки два рази на місяць».
«За що нас зневажають? За синій Ост на груді?
Ну це все нічого, все треба пережить і повернутися до дому.
Але поки живі будемо – це ніколи не забудемо»
У відповідь від рідних полетів не лише лист, а ще й пакунок з горішками, копченою рибою і, звісно ж, салом. Щоразу батько давав наказ не жаліти чоботів та одягу, працювати добре, щоб пришвидшити своє повернення, та заспокоював доню – вона не єдина така.
osterbajteri6А ще надіслав звістку про «комісію» до набору на примусову роботу у Германії 37 молодих нежонатих чоловіків та незаміжніх жінок з Сорочиного. Як їй тут було не згадати, що деякі її подруги були просто запрошені на «тимчасові роботи» на залізничну станцію. Здавалось, чого турбуватись, зараз покінчать справи і до дому – на обід. Та батьки так і не дочекались своїх дітей. Їх завантажили в ешелони й відправили на захід. Місцеве населення реагувало на це миттєво. Відразу країною поширилася черга весіль. Дарма, що про кохання тут і не йшлося, головне щоб не відвезли на чужину. Але ж «живий» податок з цих земель продовжували брати сповна.
Спливав час. У грудні 1942 дівчина сповіщає: на свято годували трішки краще – суп був не з брюкви, а з картоплі та круп. Та ще й молочний кисіль. А от у вересні 1943-го в Уляни від важкої праці відбулось загострення апендициту. Як дівчина пережила це лихо, «знає» ще один її лист:
«Починаю описувать свою «щасливую» германскую жизнь. В перших числах я заболіла і в байрак приїхала докторіна і каже ти не больна. Не вірили мені, заставляли виносить гардіроп. Лише згодом відвезли мене до города Зігена в лазарет. У неділю до німкень поприходили, а до мене хоч би хто. Дівчат вигнали з трамвая сказали русиш верботенравус. А мені так больно стало на серці а би то тільки знала мамонька родная як я тут пережила цю операцію в чужому краю».
Загоєнню післяопераційних ран звичайно ж не йшли на користь нашестя гризунів та клопів. Неодноразово дівчата залишали свій байрак посеред ночі й пританцьовували просто неба, щоб бодай хоч на хвилину позбавитись від укусів кровопивць. Проте не лише клопи заважали Улі заплющити очі. Щодня працюючи зі зваркою, дівчина навіть не уявляла про небезпеку для власних очей. До речі, її землячка та така ж страждалиця (тільки з Франції) Тетяна Бовша писала Уляні, що і там дівчата потерпали на очі від зварювання, а от «французенята» ходили у окулярах. Писала про Пасху,на яку дали білу хлібину з родзинками та кружку несолодкої кави, та про тугу українців за домівкою, де «тепер цвіте маків цвіт».
Якщо в європейських країнах пошта працювала активніше, то звісточки з дому приходили не завжди швидко. От наприклад одна з листівок йшла п’ять місяців. Брат писав, що хустина, яку просила Уляна, «все равно він не дойде бо тепер велика криза на одежу».
І буквально в кожному листі Уляна мріяла про своє повернення.
«Ти папа пишеш що ви набрали багато меду. І собі б хотілося січас же повернутись…У нас був воєнний який хорошо говорив по українському так казав що война кончиться дуже живо не пізніше як зимою і ми тоді поїдемо до дому. А січас нам треба поробить для відбудови нової Європи».
Кожен наступний аркуш – це біль та сум, але ж і надія: «За що нас зневажають, за синій Ост на груді. Ну це все нічого, все треба пережить і вернуться до дому вже бувалому в різних умовах життя. АЛЕ ПОКИ ЖИВІ БУДЕМО – ЦЕ НІКОЛИ НЕ ЗАБУДЕМО».
Ганна ЧАПЛИГІНА
Источник: НТМ
