Мені завжди було цікаво, від чого залежить той або інший світогляд людини. Чи то від виховання у родині, чи от від генів, чи то від впливу оточуючого середовища. Ось чому це моя мама і її рідна сестра, які росли в одній сім’ї, з одними й тими ж генами, під впливом спільного оточення у результаті мають кардинально різні світоглядні позиції?
Тому коли мені випала нагода розпитати двоюрідну тітку (що живе у Києві та на власні очі бачила три українські революції (1991, 2004, 2013), а нині наживо слідкує за новими подіями під Верховною Радою) про становлення її поглядів на життя, звичайно, я цим скористалася.
Людмила Гривачевська, як і моя мама, родом із міста Єнакієво (батьківщина В. Януковича на Донбасі). Її мати – українка. А ось батько – колоритний росіянин із Курського краю. Довгий час Людмила вчила іноземців російській мові в одному з київських вузів. Здавалося би, нічого не віщувало в ній надмірного патріотизму. Та зараз Людмила говорить виключно українською мовою. Те саме роблять її діти. А онуки ще й у спеціалізованій козацькій школі навчаються. Отож, звідки вона взялася, та любов?
- Не можу точно сказати, коли це почалося, - говорить Людмила. – Родина звичайною була. Мати з батьком познайомилися під час війни на примусових роботах у Німеччині. Нам, дітям, намагалися нічого такого не розповідати, аби не калічити наше життя зайвим знанням. Тільки потім, вже моєму чоловікові та старшому брату мама пошепки передала подробиці життя у країні Рад.
Коли у 70-х я навчалася в університеті ім. Шевченко, вже тоді цікавилася нашою справжньою історією. Я відчувала той дисидентський дух, що линув університетськими коридорами. Ходила на тематичні поетичні зібрання. Та у вузьке коло обраних мене не пускали. Тільки зараз я розумію, що саме у тому колі і були сміливці, що потім за Слово відповідали роками у таборах.
Пам’ятаю, як щоразу у вузі напередодні 22 травня нас суворо попереджали: «якщо у цей день будете йти на навчання через парк ім. Шевченка, виключимо з університету!». Та часи мінялися, і у 1989 році 22 травня, у день перепоховання Тараса, який вважався святом українського націоналіста, у парку Шевченка ніде було яблуку впасти. За нами пильно стежили міліцейські наряди, готові рушити на зібрання у будь-яку мить.
Тоді вперше замайорів над народом жовто-блакитний стяг. Звичайно, прапороносців одразу ж скрутили та повезли до відділку. Та люди пішли слідом за машиною. І вже через якусь годину смілиців випустили. Тоді я чітко зрозуміла: «наша взяла!». Пройшов час страху та таборів. Починалося щось нове...
Покійний чоловік Людмили – Борис Гривачевський. Відомий український журналіст і політик. Окрім іншого, він першим привселюдно, на всю країну, заговорив про жахіття голодомору, знявши нищівну документальну стрічку.
- Горем прокотився голодомор і по нашій родині. Тоді померли бабуся з тіткою, - розповідає Людмила. – Тому я не з чуток знаю про цей терор. Так само як і мій чоловік Борис. Я пишаюся моїм старшим братом, поетом Олександром Гришиним, який переїхав у Тюмень і ще до розпаду Радянського Союзу, наприкінці 80-х, зважився на те, аби у місцевій газеті опублікувати спогади про страшні 1932-33 роки. Слідом за ним на такі ж зізнання наважилися і деякі інші публіцисти, поети, письменники Тюменського краю.
Людмила Гривачевська розповідає, а переді мною розгортається весь життєвий шлях її та її покоління. Шлях невпинної боротьби. Боротьби із системою, із власними страхами. Тільки так можна чогось досягти. Через майдани, через згуртованість, через підтримку і через відстоювання правди. Якщо мовчати, як мовчали наші батьки та діди, не вийде нового та ліпшого. Мабуть, це розуміння формується на власному досвіді. Мабуть, такий світогляд здобувається, якщо не вихованням у родині, так ціною власних помилок і досягнень. У кожного вони свої. Та якщо кожен з нас буде прагнути кращого, істинного, у всіх нас з’явиться спільна мета, гуртом досягати якої набагато легше.
Алёна Зинченко
Джерело http://nikopolnews.net
