Я зайшла у невеличке приміщення пекарні-кав’ярні саме у годину пік. Черга ледве не вивалювалася з дверей у бажанні поласувати свіжою випічкою. Але щось було не так. Якась тривога неприємно напружувала атмосферу. Через мить я помітила чоловіка, що всією своєю вагою обперся на підвіконня біля каси. Коло нього порхала дівчина-підліток, намагаючись допомогти.
Ясно. Людині погано. Виявилося, що немолодий вже, охайний мужчина ледь не втратив свідомість і попрохав у продавця трохи цукру.
- Не їв від учорашнього дня. Ото й обімлів, - пояснив чоловік.
Трохи придивившись, я зрозуміла, що він ще і сліпий.
- У такому разі я вам пропоную булочку, - протягнув хрусткий пакет зі смаколиком через прилавок молодий продавець. – Гроші потім колись повернете.
- Ні, не треба, - відрізав чоловік. Але з приміщення не йшов, і все судомно стискав долонею підвіконня. Було видно, що йому ще зле.
- А даремно, - сказав продавець. – Кажу вам ще раз, беріть, поїште! Не треба зовсім платити.
- Кажу ж, не треба, - знову відмовився чоловік.
Молодий продавець все не відступався від голодного, хоча бачив, що черга росте. Але люди із розумінням сприйняли ситуацію і врешті-решт навіть допомогли жалісливому хлопцю вручити сліпому чоловіку ту булочку. Він з’їв її за якусь хвилину, при цьому розповідаючи, що їхав із Херсона до рідних Сум. Але на шляху його хтось обікрав. І тепер він, сліпий та без грошей, змушений якось діставатися додому. «Дякувати Богу, люди допомагають. Ось автостопом вже до вашого міста дістався. Це ж Нікополь? А де у вас залізничний вокзал?».
Двоє хлоп’ят-підлітків, що також бачили інцидент у пекарні, визвалися допомогти чоловіку дістатися до зупинки. Якась жіночка, нехтуючи запереченнями сліпого, тицьнула йому у руку двадцятку. Всі розуміли, що це не професійний жебрак. Людина дійсно потрапила у біду.
Дуже хочеться, аби й далі на шляху додому цьому чоловікові траплялися тільки такі люди, як щедрий молодий продавець із нікопольської пекарні, як дівчина-помічниця, як розуміюча черга, як підлітки-провідники, як жіночка із двадцяткою, як водії, що підвозять автостопом. Я пишаюся вами і дякую за те, що ви такі є.
Алёна Зинченко
Джерело http://nikopolnews.net
