В історії ветерана Афганістану Валерія Радчикова доля виділила два епізоди й обидва – героїчно-трагічні. Зіграла злий жарт, возвеличивши до рангу героя і, спробувала знівелювати образ офіцера честі. Так ким він був? Останнім із «атлантів» «Атлантиди СРСР», чи злим генієм, так майстерно виписаним столичними папарацці…На це запитання можуть відповісти в Орджонікідзе, місті про яке забули автори численних публікацій, а воно пам’ятає ті самі спалахи долі Валерія Радчикова.
«Ничто на земле не проходит бесследно…»
Його знали на усьому широкому пострадянському просторі – героя, другого «Маресьєва» – непоборного афганця Радчикова і … «героя» численних публікацій, з ім’ям якого пов’язували московські кримінальні розбірки середини 90-х. Більш протирічної фігури, чиє життя викликало стільки думок і домислів, певно – не віднайти. І сьогодні у пам’яті багатьох при згадці імені Радчикова спливає хронологія колишніх подій: вибух на Котляковському кладовищі, смерть бізнес-партнерів, ув’язнення у «Московській тиші»…Людей цікавив кінець історії, мало хто замислювався, яким був його початок і чи правдиво виписано епілог. Інша, прихована, на переконання рідних та друзів – справжня історія лейтенанта Радчикова спливла десятиліттями пізніше у місті його дитинства – на одному з фестивалів афганської пісні «Перевал»… Того вечора до Орджонікідзе знову повернувся Валерій Радчиков. Воскреслий пам’яттю, став поряд з тими, хто так і залишився на кордоні епохи – паралелі Афганістану. Крапку, свого часу так нещадно поставлену на трагічних обставинах життя ветерана було продовжено розповіддю про людину, чиє схрещення долі не феномен – взірець так званого чистого продукту минулої епохи – хлопців-романтиків.
Команда молодості нашої
Скільки публікацій присвячено особистості Валерія Радчикова і всі вони починаються афганським зломом його долі. Що було після – неймовірна боротьба духу. Що було до… Дитинство і юність у місті, де мрії збувалися і майбутнє бачилося таким безхмарним. Саме тому Валерія так тягнуло до берегів дитинства. Тут був початок, що золотими розсипами надії просочився через усе життя сподіванням: «Ми ще повоюємо!»
«Він був звичайним хлопчиком: скромним, дисциплінованим, акуратним», – згадає класний керівник Валерія, вчитель математики четвертої школи Антоніна Конкіна. Що тоді, у далекі 60-ті, можна було вважати винятком? Надзвичайну романтичність, захоплення військовою тематикою, з пошуком трофеїв у найближчих кар’єрах, порятунок чотирилапого дворового улюбленця чи боротьбу за правду, один на один, за школою, після уроків. Вони були такими різними і такими схожими. Можливо саме тому розповідаючи про товариша, його друзі продовжують говорити – «ми». Валерій не пішов, він залишається у їхньому житті і житті всього класу, який об’єднував своїми нежданими приїздами.
«З ним було цікаво», – зізнаються однокласники, згадуючи завжди усміхненого Валерія, «мешканця» першої парти, з вільно розстебнутим верхнім гудзиком сорочки та згризеним кінчиком ручки – ознака мрійника. Він і справді мріяв бути військовим, як діди по материнській лінії. Зачитувався літературою «про війну» і книгою, яка вразила найбільше – «Повесть о настоящем человеке». Такий підсвідомий вибір, навіяний долею, але те буде пізніше…
Влітку 1971-го всі дізнаються: Радчиков – курсант Київського суворовського училища. За суворовським закінчив Рязанське повітряно-десантне училище, служив у частинах спеціального призначення. А потім був Афганістан, Панджерська бойова операція, про яку весь Радянський Союз і місто Орджонікідзе дізнаються з публікації Рема Суворова у газеті «Червона зірка». «Валерка – герой», – пронесеться знайомими. Вони побачать його пізніше і ніхто не повірить, що перед ними солдат, котрий втратив обидві ноги. І ні слова про Афган, смерть, говорили тільки про життя. Лише інколи одним рядком: «Все, що пишуть про Афганістан – не правда…»
У свій останній приїзд Валерій Радчиков знову постукає у двері родини Череп. Ветеран Великої Вітчизняної Андрій Іванович Череп обніме ветерана Афгану: «Розповідай про себе!». «А про що говорити!» – скромно скаже той. «Валера, я знаю за що нагороджують орденом Бойової Червоної Зірки!» – зауважить старий солдат…
«Зі щитом чи на щиті»
Так говорили у давнину воїни, вирушаючи в похід. Зі щитом, значить – живий. Або принесуть на щиті…Зрозумілий і жахливий за своєю правдою алгоритм війни. Старшому лейтенанту Радчикову та сотням інтернаціоналістів випала інша війна...
Його Афганський похід розпочався і міг завершитися у 1982 році, та тоді він не був би Радчиковим. «Чужа» війна, вписана в історію десятками операцій, після останньої, Панджерської, стала його особистою. Цю історію ротного, який ціною власної крові рятував своїх бійців, переповідатимуть десятки разів. Вона стане головною темою газетних шпальт і окремою главою солдатських мемуарів, написаних десятиліттями потому. …У липні 82-го група старшого лейтенанта Радчикова потрапила в засідку. Командир, перевіряючи місцевість, пішов у розвідку сам. Одну міну помітив одразу. Піднімаючись, оступився назад і… пролунав вибух. Стікаючи кров’ю, Радчиков продовжував надавати хлопцям наказ, забороняючи підходити до себе.
Коли пошматованого командира евакуйовували з поля бою, ніхто не вірив, що виживе. А Валерій таки прийшов у себе, борючись з долею з одержимістю Маресьєва. Через рік після поранення, готуючи документи, голова центральної воєнно-лікувальної комісії по цікавиться:
– У військкомат чи в училище?
– До своєї частини, в Афганістан.
Мало хто знав, що доки у високих кабінетах готувалося подання до надання Радчикову звання Героя Радянського Союзу, той вчився ходити на дерев’яних протезах, роздираючи до крові культі ніг. Самовільно одягнув форму й нелегально прибув до своєї частини. Зниклого офіцера шукали Радянським Союзом, а тим часом солдат на протезах брав участь у бойових операціях та рейдах. За «самовільність» рішення про присвоєння звання Героя було призупинено, а самого героя повернено до Союзу. Однак для Валерія крапка ще не була поставлена. Йому пропонували «ситі» місця, а він рвався в Афганістан. «Божевілля» Радчикова мало своє підгрунтя, незрозуміле іншим, але настільки близьке людині, яка залишалася для нього найвищим мірилом доблесті. В те мало хто вірив, та непокірний ротний таки домігся зустрічі з кумиром дитинства, самим Олександром Маресьєвим. З копією наказу Петра I : «Человек, падший на ноги, принесет больше пользы, чем дурак, стоящий на обеих ногах», відстоював старший лейтенант право воювати. І таки домігся свого.
Принциповому офіцеру дозволили повернутися в гарячу точку, у розвідвідділ штабу армії. Його нарекли «новим Маресьєвим», а історію «військової реабілітації» – унікальним винятком, коли інвалід війни вийшов переможцем у боротьбі з чиновниками.
Життя під прицілом
У 1991 році за пропозицією товаришів по Афганістану Валерій організував та очолив Російський громадський фонд інвалідів військової служби. Для тих, хто пройшов курс шокової терапії перебудови, пережив афганський синдром, стикнувся з державною байдужістю, поява нової організації не викликала особливо райдужних мрій. Особистість Радчикова, людини, авторитетної у афганських колах, примусила колишніх інтернаціоналістів якщо не одразу повірити, то хоча б поцікавитися діяльністю фонду. Валерій нікого не переконував, намагався робити те, що по силах, особливо з соціальної реабілітації інвалідів. Пройшовши пекло протезної адаптації, відчайдушно шукав альтернативу штучним вітчизняним дерев’яним кінцівкам. Йому знадобилися роки, аби налагодити зв’язок з Ризьким велосипедним заводом щодо випуску засобів реабілітації і час, аби довести побратимам, що можна залишити Афган за собою, не забути – відпустити. Аргументом виступали не слова – справи.
У 1992 році Валерій «подарував» інвалідам війни надію і «Небо, відкрите для всіх». Не злякався взяти участь у програмі соціально-психологічної реабілітації людей з обмеженими можливостями, здійснивши парашутний стрибок на системі «Тандем». Двома роками пізніше вперше у світі безногий солдат стрибнув на Північний полюс, в 96-му не міг обійти можливість взяти участь у встановленні світового рекорду інвалідів-парашутистів. Для багатьох, хто повірив і пішов за Радчиковим, це був початок нового життя.
– До нас приїздили афганці з усього колишнього Союзу і всіх він залишав у своїй московській оселі, допомагаючи вирішувати такі наболілі питання. Все повторював: «А куди їм іти?», – згадує мама Валерія Антоніна Радчикова.
Він залишався все тим же старшим лейтенантом, котрий першим ішов замінованою стежиною, і це відверто дратувало тих, хто вважав Радчикова конкурентом. Не зважав на розмови за спиною. Знаючи Валерія, пам’ятаючи, як вимагав у Афгані від вищого командного складу публічного суду над собою (відповідь на наклеп у мародерстві), вірили і, в той же час, боялися за його життя.
Сумнозвісні 90-ті обирали нові методи боротьби. У фонді намітився розкол. На початку 1995 року Валерій відійшов від нього, зареєструвавши Російський громадський фонд інвалідів військової служби, тож багатьом було вигідно позбавитися Радчикова. І це були не погрози, на голову фонду здійснили декілька замахів, погрожували і рідним. Висунули звинувачення щодо організації вибуху на Котляковському кладовищі, інкримінуючи замах на одного з лідерів афганського руху. Тоді ця провокація забрала життя 17 людей, і газети писали: мовляв, кількість жертв «другої афганської війни» сягнула понад 150… Два роки у «Матроській тиші» він очікував рішення суду.
– То були страшні роки, – згадує Антоніна Антонівна, – в нього відібрали протези, абсолютно ізолювали від зовнішнього світу, навіть не пускали до кімнати гігієни.
Слідству не вдалося довести провину підозрюваного. У січні 2000 року Валерія звільнили з-під охорони, із залу суду друзі виносили Радчикова на руках. Незважаючи на перемогу, він все ж намагався відновити справедливість щодо незаконного ув’язнення. Звертався до Воєнної колегії Верховного суду, генпрокуратури, навіть у Європейський суд, та так і не дочекався результату. 31 січня 2001 року Валерій Радчиков загинув в автокатастрофі…
Друзі та рідні до цього часу не вірять у випадковість чи злий фатум, надто багато подій вказувало на «людський фактор» трагедії. Згадалося, як у свій останній приїзд до міста дитинства він несподівано сказав Ларисі Череп: «Мабуть, бачимося востаннє…»
А потім були численні публікації, проте життя… воно все розставило по місцях...
Роками пізніше винні у вибуху на Котляковському кладовищі таки постали перед судом. Газети знову заговорили про Радчикова-бізнесмена, вибудовуючи нові версії того, що сталося у 1997 році. Одним рядком пройшла інформація і про фонд, щоправда, у контексті минулої діяльності. Зі смертю Валерія об’єднання, яке викликало стільки суперечок та позакулісних ігор, просто перестало існувати. Не знайшлося людини, котра б повела за собою... Або того, хто б так самовіддано захищав інтереси колишніх солдат.
Оксана СІЗОВА.
Источник: Новини твого міста
