Нещодавно якось непомітно минула у вирії подій «кругла» дата – 125-річчя з дня народження Нестора Махна. Багатьом, напевно, вже відома легенда про те, що коли хлопчика-немовлятка, який народився у 42-річного Івана Махна та його дружини Євдокії, хрестив у церкві священник, на ньому раптово спалахнула ряса. Горіла вона без диму, блідо-рожевим полум’ям. Панотець тоді вимовив: «Сие дитятко, возмужав, по земле огнем пройдет». Іншими словами, це означало: народився розбійник, якого світ не бачив. Так воно і сталося у всіх сенсах…
Отже, з’явився на світ Нестор Махно 26 жовтня 1888 року в Гуляйполі, закинутому Творцем у глиб запорозьких степів. Батько рано помер, й малий Нестор разом з чотирма братами змалку здобував працею свій шмат хліба – підпаском, конюхом, маляром… У 8 років хлопець пішов до школи, але вчився уривками: треба було якось заробляти на життя. Під час молотьби у багатих хуторян та поміщиків за виснажливу працю отримував по 25 копійок на день. А в 16 років Нестора взяли чорноробом на місцевий чавуноливарний завод. У вільний від роботи час Махно почав відвідувати театральний гурток. Там він і познайомився з людиною, яка визначила його життєвий шлях революціонера-бунтівника. Це був Вольдемар Генріхович Антоні – організатор таємної групи анархо-комуністів «Союз бідних хліборобів».
Під впливом революційних подій 1905 р. Махно долучився до підпільників і протягом двох років брав участь у терористично-експропріаційних актах (так званих «ексах») проти чиновників, поміщиків та поліцейських с жандармами. Але у серпні 1908 р. Махно, рятуючи керівника групи В. Антоні, потрапив до рук поліцейських агентів. Навесні 1910 року військово-польовий суд виносить Нестору смертний вирок, який замінили на безстрокову каторгу. (В документах дату народження йому з його слів вказали іншу – 28 жовтня 1889 р., зробивший його на рік молодшим, а на той час 21 рік вважався віком неповнолітнього, і це врятувало йому життя).
Нестор у неволі «проходив свої університети»: зокрема, опановував вчення Кропоткіна та підвалини анархізму. А Антоні тим часом марно намагався «витягти» Махна і своїх товаришів з неволі – аж поки не змушений був емігрувати до Європи, а згодом – до Латинської Америки.
Лютнева революція визволила Махна із Бутирки. Повернувшись і рідне Гуляйполе, він поринув у революційну діяльність, очолив створення різних селянських і політичних загонів, які розігнали поліцію і поміщиків ще до жовтня 1917-го… Як голова земельної комісії, Н. Махно розподілив серед селян всі поміщицькі землі, що надало йому величезного авторитету. Абсолютна більшість таких селян готова була полягти за «благодійника»…
Звістку про Жовтневий переворот з його «правильними» гаслами Махно спочатку сприйняв позитивно, а дії Центральної Ради – навпаки. Адже його ідеалом були бездержавний устрій та вільні комуни. На рубежі 1917-18 рр. Махно із загоном гуляйпільських анархістів і «Чорною гвардією» Марусі Нікіфорової роззброював 18 козачих ешелонів, які йшли з фронту на Дон. Потім воював з німцями. Йому довелося відступити до Радянської Росії. Нестор побував у анархістів Ростова, Саратова, Москви, зустрічався з «духовним батьком» анархістів Кропоткіним, а ще – з лідерами більшовиків Леніним та Свердловим.
Влітку 1918-го він повертається у рідні степи, створює партизанський загін і розпочинає бойові дії проти австро-угорських та німецьких військ і влади гетьмана Української держави Павла Скоропадського. На його боці – десятки тисяч повстанців (кінних й піших), десятки гармат і кулеметів. На його рахунку – десятки успішних бойових операцій. Саме тоді повстанці і почали називати Махна «батьком».
Січень 1919-го… На Катеринославщині – частини Червоної Армії. Н. Махно став її союзником і командиром бригади. Більше чотирьох місяців махновці тримали фронт у Донбасі проти денікінців, примножуючи свою славу «непереможних».
У боях проти інтервентів, «білих» та «червоних» Махно створив оригінальну тактику бою на відкритій місцевості. Її особливість – маневр, раптовий удар по противнику і його розгром по частинах. «Еліта» махновців – повстанська кавалерія і кулеметні тачанки. Ворога Махно перехоплював не в населених пунктах, а у полі, на шляхах. Туди швидко прибували кулеметні та кавалерійські частини. Перед ворогом зненацька з’являлись десятки тачанок і, розгорнувшись у бойовий порядок, поливали неприятеля дощем свинцю. Солдати ворога або залягали, або тікали – їм було не до вогню у відповідь. І в цей момент кавалерія Махна атакувала деморалізованого противника і знищувала його.
Досвід Махна перейняли більшовики: восени 1919-го створили Першу Кінну Армію під командуванням Семена Будьонного. І в ній був кулеметний полк із приблизно 60 тачанками з «максимами». А пізніше досвід Махна і Будьонного ретельно вивчив і реалізував у своїх задумах капітан рейхсвера Хайнц Гудеріан – майбутній апологет бронетанкових військ вермахта Третього Рейха. Тільки у нього замість сили коней були мотори, замість тачанок – танки, а роль кавалерії виконувала мотопіхота на бронетранспортерах. «Блискавичний» Хайнц взяв на озброєння і втілив у рухомі війська бойову тактику Махна: бити ворога по частинах та на далекій дистанції; атакувати тоді, коли неприятель не здатний чинити організований спротив; ударні частини повинні були пересуватися з однаковою швидкістю. І це в боях 1939-1941 рр. принесло Гудеріану славу.
Весною 1918 р. між більшовиками і Махном стали з’являтись паростки серйозних суперечностей: антибільшовицькі настрої розігріла політика «воєнного комунізму» з насильницьким вилученням хліба та провіанту у селян. Врешті-решт вчорашні союзники стали чужими. Махно відійшов на Херсонщину, де об’єднався з отаманом Григор’євим, що повстав проти комуністів. Отамана махновці невдовзі знищили, частина григор’євців приєдналася до них.
У цей час до районів дислокації махновських загонів вже наблизились денікінці. В стислий час Махно створив Революційну повстанську армію України (махновців) чисельністю 50-60 тисяч чоловік, яка мала 50 гармат і 500 кулеметів. До Н. Махна приєдналися відступаючі частини Червоної Армії і тисячі селян, які відчули на власній шкірі денікінську «грабуй-армію».
У серпні-вересні 1919 р. армія Махна вела криваві бої з денікінцями. Врешті-решт на р. Синюха повстанці вщент розбили чотири офіцерські полки та інші частини білих, порубавши в кривавій битві 12 тисяч денікінців. 28 вересня Реввійськрада РПАУ(м) вирішила розпочати наступ на Катеринославщину.
Трьома колонами армія Махна рушила на схід, долаючи за добу по 80-100 км. 1 жовтня 1919 р. вона захопила Кривий Ріг, а 4-го увірвалась до Нікополя. Далі були Олександрівськ, Катеринослав, Мелітополь, Маріуполь, Бердянськ та Гуляйполе. В той час, як Червона армія відступала під ударами денікінців на північ, тил останніх руйнувався махновцями, дії яких перетворилися на фактор стратегічного значення. Ймовірно, саме вони врятували «червону» Москву від «падіння». Денікін змушений був зняти з фронта армійський корпус генерала Слащова та козачу кінноту генерала Шкуро. Розпочалися важкі бої…
На зайнятій чималій території півдня України керівництво РПАУ(м) проводить робітничо-селянський з’їзд, який у Олександрівську прийняв рішення з будівництва нового «вільного радянського ладу» – анархо-комуністичної Вільної Південно-Української трудової федерації.
У листопаді-грудні 1919 р. Нікополь був перетворений Н. Махном на одну із своїх головних баз: тут перебували його військові склади, шпиталі, деякий час була реввійськрада і штаб армії. (В Нікополі залишились свідки, які начебто бачили самого Махна та навіть скриню з коштовностями в одній з домівок у Довгалівці. – Прим. ред.)
Наприкінці листопада 1919 р. становище на фронтах для махновців ускладнилося: денікінці, відступаючи під контрударами «червоних», посилили тиск на армію Махна. Проти самого Махна була викрита змова більшовиків під керівництвом коменданта Нікополя М. Полонського, які намагалися заманити його у пастку та вбити. А тут ще війська Махна охопила епідемія тифу, від якого в Нікополі померли тисячі мешканців і близько 10 000 повстанців.
На початку січня Червона армія захопила Катеринославщину. Командири її передових частин отримали наказ роззброювати махновців і розстрілювати їх командирів. А Всеукраїнський ревком на чолі з Г. Петровським наказав Махну вирушити на польський фронт під Гомель. За відмову е зробити Махна та його сподвижників оголосили «поза законом».
Подальші події добре відомі з історії та літератури. Загони Махна активно діяли в тилу «червоних» весною і влітку 1920 р. Та так «допікли», що радянське керівництво змушене було піти на примирення – для спільної ліквідації врангелевського фронту. Восени 1920 р. махновці влилися в Південний фронт Червоної армії і мужньо билися з врангелевцями. Під час Перекопсько-Чонгарської операції махновські загони першими форсували Сиваш і увірвались в Крим, вибивши білих з Перекопу. Та союз Махна з комуністами виявився нетривалим. Після розгрому Врангеля командуючий Південним фронтом М. Фрунзе наказав ліквідувати «мавра, який зробив свою справу». А між іншим Махно був нагороджений трьома орденами Червоного Прапору – і певний час був єдиним у Червоній армії, хто мав таку кількість найвищих нагород!
За місяць нерівних боїв махновський рух втратив близько 10 тис. бійців і в умовах терору та соціальної демагогії більшовиків вже не зміг чинити опір, а в період голоду 1921 р. остаточно занепав. В серпні 1920 р. Махно з невеликим загоном з труднощами прорвався до Румунії.
Певний час Махно поневірявся у Румунії, Польщі, потім перебрався до Франції. Радянський уряд оголосив амністію усім махновцям, а йому – ні. Останні роки свого життя 12 разів поранений та майже позбавлений однієї легені Махно жив у великій скруті, шив капці, захворів на сухоти та помер у злиднях від сухот 25 липня 1934 р. у Парижі. Незадовго до своєї смерті написав три томи спогадів, які не встиг закінчити. Його прах був похований анархістами на цвинтарі революціонерів Пер-Лашез.
Через 40 років до Радянського Союзу повернувся із далеких Аргентини та Уругваю Вольдемар Антоні. Він жив у Нікополі на проспекті Леніна (Трубників) під іменем Григорія Андрійовича Ляпунова і завершив свій сповнений справжнього драматизму життєвий шлях у 1974 році – у поважному віці (йому було 88 років). Перед смертю він попрохав двох своїх синів, як долаючи випробування та перешкоди, повернулися з ним з-за океану до вже «по-справжньому орієнтованої на комунізм» батьківщини і були з ним (шестеро залишились в Аргентині), щоб поховали його під власним, справжнім іменем. На могилі Антоні – скромний надгробний пам’ятник, який увінчує п’ятикутна зірка, проти якої так несамовито воював його учень з Гуляйполя. А сам останній притулок Вольдемара Антоні був виявлений на міському цвинтарі в Нікополі лише у 2002 році – табличку з ім’ям поцупили крадії, тож недоглянуте та заросле чагарником місце поховання відомого соціал-анархіста шукали по вицвілому фото…
22 лютого 2009 р. виконком Нікопольської міської ради ухвалив рішення №443 про надання згоди на встановлення пам’ятного знаку про перебування у Нікополі Нестора Махна на звернення генерального директора ВНЦ «Трубосталь» Олександра Фельдмана. Виготовлений на його кошти скульптором Віктором Сараєвим пам’ятник було відкрито 25 липня того ж року – в день 75-річчя смерті Н. Махна.
Мирослав ЖУКОВСЬКИЙ, заст. директора Нікопольського краєзнавчого музею
Источник: НТМ
