Як ми вже писали, в Нікополі показали фільм «Вірю.Чекаю. Молюсь». На перегляді фільму був і учасник АТО Сергій Копчик. Після перегляду фільму у Фейсбуці він написав свої враження. Чоловіка збентежила низька явка земляків на фільм про сучасну війну. Нижче читайте враження Сергія опубліковані ним у соціальній мережі.
-31 жовтня, в Нікополі відбулась прем'єра документального фільму «Вірю.Чекаю. Молюсь». Фільм - роздум, фільм - біль, фільм сльози, фільм - некерована лють. В сюжеті фільму розповіли про долю колишніх військових та цивільних в'язнів та про тих, хто чекає і сьогодні своїх дітей та чоловіків з полону.
В такому фільмі не може бути хепі-енду. І коли з екрану бачиш очі матері, яка вже три роки шукає сина, закриваєш свої очі; від жалю, від відчуття безсилля допомогти. Я впевнений, що цей фільм мали би переглянути всі дорослі українці. Мали би, але...
В залі була більшість вільних місць! Чому?! Чому нікопольці скуповують квітки по 200 гривень на концерт якогось другорядного співака з шансоном без смаку, а безкоштовний фільм про правду війни більшість ігнорує?!! І це коли досі триває війна, коли майже кожного дня гинуть наші хлопці! Не рано ми звикли до чужого болю та горю? То знайте! Чим більше байдужості тим скоріше війна прийде і в наше місто!
Дуже тяжко сприймати такі фільми учасникам АТО, ще тяжче членам сімей загиблих героїв. Але де всі інші? Невже не хотіли дізнатися більше правди про війну в НАШІЙ КРАЇНІ ?!
Відповідь проста: більшість звикла і не бажає виходити із «зони комфорту», не бажає свідомо переживати, плакати, співчувати. Я теж хотів би уникнути таких стресів, але іду свідомо! Іду, що би самому не забувати що війна триває , що би не забувати про загиблих побратимів, що би залишатися ЛЮДИНОЮ яка може співчувати! Я уявив як ходить Діоген по нашому місту з ліхтарем і шепоче «Шукаю ЛЮДИНУ!»
Були у мене враження і від сюжету фільму.
Приниження, катування, вбивство полонених....Що мають відчувати особи які це робили і роблять сьогодні? Я думаю, що в першу чергу, страх! Страх народжує лють та вимикає позитивні емоції.Тваринний страх цих не-людей за своє життя,змушує їх принижувати та калічити беззбройних та зв'язаних чоловіків та жінок. І ще «разные книги мы в детстве читали..»
Таке рідко трапляється в кадрових частинах, тому що там більше дисципліні, розуміння що навіть ворожий солдат лише виконує наказ та навіть місцями залишилось розуміння «офіцерської честі». Навіть на війні є свої закони і вони прописані в міжнародних конвенціях та угодах про поводження з полоненими. А таким моральним упирям як російські казачки та кадировці, правила честі та розуміння гідності не відомі! Дуже би я хотів, що би такі фільми дивилися ті, хто в Україні розповідає, що учасники АТО то злодії а оркі кремлівської вежі то «вызволители»! Але навіщо їм правда?!
Ще, на жаль, розумію, що держава - це завжди велетенський механізм і доля сотень громадян, для держави лише дрібна частина процесу. Пригадую свою розмову з колегою в 2015 році. Він був водієм з 40 бату і підвозив мене з передової. В розмові з ним я дізнався що він був в полоні. Потрапив в полон, через два місяці його звільнили. Спочатку обіцяли навіть урочисто нагородити але замість того протримали тиждень в Харкові де з ним постійно спілкувалися працівники СБУ. А після цього лише 10 діб відпустки і далі на службу!
У мене стало розуму не розпитувати його про полон. І як навіть він і не зазнав катувань, він відчував велике психічне навантаження: що має відбуватися у голові людини, коли вона кожну мить очікує смерті...і так годину...тиждень..місяць ?!
Чому колишніх полонених не відправляли відразу на обов'язкову професійну психологічну реабілітацію. Чому матері, дружини військових полонених та безвісті зниклих українців не знаходяться під постійним наглядом психологів та психотерапевтів?!
Напевно, що б хоч в Києві з'явився такий центр психологічної допомоги, треба частіше показувати такі фільми в Кабінеті Міністрів.
Вибачте, нікопольці, як що когось образив, бо розумію що хтось в цей час працював, хтось був далеко або не знав про подію. Але дуже сумно при погляді на майже пустий зал!
Але я вірю, надіюсь що в Україні все буде добре!
Має бути добре, бо більшість українців це волелюбні та сильні духом люди!
Вірю, бо є таки люди як Катерина Стрельченко, Виктор Боняк, Олег Чабаненко, Дмитро Поворотний та багато інших !
Україна буде сильною, соціально справедливою, незалежною країною яка перегризе горлянку двоглавому орля за кожну загублену українську душу!
Джерело: http://nikopol-art.com.ua
