Іноді диву даєшся: і коли тільки «ділові дами» все встигають: і мати привабливий та вишуканий вигляд справжнісіньких леді, і давати собі раду у жорстокій конкурентній боротьбі та діловому житті, і залишатися добрими та дбайливими дружинами? Без перебільшення, Тамара Володимирівна Шахматова цілком відповідає образу жінки швидкісного невгамовного ХХІ сторіччя. Адже до свого невеличкого (як для жінки) ювілею вона вже досягла певного статусу у суспільстві, визнання в наукових колах та не збирається зупинятись. Бо рух – це життя. І з цим постулатом ювілярка цілком згодна…
Свій шлях по кар’єрних сходах Тамара Володимирівна почала після закінчення Дніпропетровського держуніверситету одразу з викладацької діяльності – вчителем української мови та літератури в міських школах № 19, 22 та 23. В останній обіймала посаду заступника директора, а з 1998 року – і директора. З серпня 2003 року – директор Нікопольської філії приватного вищого навчального закладу «Європейський університет».
Гідна вища освіта в нашому місті та престиж цього вишу стали головними завданнями та ідейними спрямуваннями для педагогічного подружжя Шахматових. Адже чоловік Тамари Володимирівни – теж педагог і завжди підтримував мудру та рішучу дружину у всіх її починаннях – як фахових, так и громадських. Двічі Тамара Шахматова обиралась депутатом Нікопольської міської ради, а у 2010 р. була довіреною особою Президента України В. Ф. Януковича).
Минулого року Тамара Володимирівна відзначала свій педагогічний ювілей – рівно 30 років плідного служіння освіті міста. У тому ж 2012 році отримала науковий ступень кандидата педагогічних наук із спеціальності «Теорія і методика професійної освіти». А на днях, 27 квітня, Тамара Володимирівна – педагог, директор, депутат, громадський діяч, берегиня сімейного вогника, дружина, мати й бабуся – відзначила свій ювілей. І люб’язно погодилась на невеличке інтерв’ю для нашої газети.
– Тамара Володимирівна, де ви черпаєте наснагу, щоб суміщати стільки справ, стільки відповідальних посад?
– Джерело такої наснаги – моя родина: мої діти, чоловік, онучка… В першу чергу, намагаюсь бути для них добрим прикладом. А це дисциплінує…
– А чи не хотіли б просто зупинитись та побути дружиною та бабусею, виховувати онуку та готувати смачні страви чоловікові?
– Може, згодом... Але зараз мене чекає багато людей – я їм потрібна. Тому думати тільки про себе та свої особисті бажання та комфорт не можу. Не маю права.
Свого часу, коли я була в декретній відпустці у далеких вісімдесятих, мене попросили замінити вчительку, яка захворіла. Так от після того, звісно, у «декрет» я вже не повернулась. І з того моменту я працюю і працюю. Дякувати свекрам, власні діти тоді були доглянуті. А ось тепер у нашій родині з’явилась перша довгоочікувана онучка. І так, хочеться, звісно, дати їй те, чого не встигла за робочими клопотами дати своїм дітям.
– Чи мріяли ви колись про інший шлях, іншу професію?
– Навчаючись у Дніпропетровському державному університеті, я зрозуміла, що педагогічний шлях, вчителювання – це «моє». Поклик душі з кожним курсом підкріплювався. От виходжу до дошки в аудиторії чи то вивожу на тій самій дошці речення, а мені й кажуть: «Ну, вчителька: постать, рухи, почерк!». Залюбки бігла на практику у школи.
Певно, педагогіка – традиційна професія для нашої родини. Мій батько часто пригадував, що, коли вони ще не розлучились із його матір’ю через війну (на жаль, після вони так і не знайшли одне одного), на столі завжди була ціла купа зошитів. Так що, можливо, це – гени бабусі.
– Де в Вас загартувався і відбувся педагог?
– У Нікопольській 19-тій школі. У 80-ті роки шкіл було менше, а дітей (як і населення міста взагалі) – більше, то ж навчались у дві зміни. Школа була наче вулик – 2,5 тисячи школярів, журнал розграфлений на 45 учнів і всі клітинки заповнені. Працювали напружено! Очі учнів, що чекали від тебе знань, завжди запалювали мене, наповнювали енергією, відчуттям відповідальності. Це допомагало усвідомити ще раз, що ти потрібен цим дітям. Із вдячністю пригадую свого наставника Миколу Ілліча Мішоріна, його поради та добре ставлення.
– Яким має бути вчитель майбутнього?
– Лідером. Щоб діти бачили: за ним можна йти вперед. Він має бути мудрим порадником і сучасником, який не лише може «дати» шкільний предмет та програму, але й має володіти різносторонніми знаннями, що потрібні дітям сьогодні, знати про уподобання молоді, її культурні смаки та субкультури – тобто бути з ними в цьому сенсі не ретроградом, а – на «рівних».
– На вашу директорську думку, яка оптимальна модель сучасного вищого навчального закладу в Україні?
– У зв’язку із приєднанням до Болонського процесу і багатьма нововведеннями вища школа переживає нелегкі часи становлення. Проте маю зазначити, що наше місто стало студентським. В Нікополі є, де отримати якісний диплом бакалавра чи спеціаліста.
Студенти сьогодні хочуть іти в ногу з часом, тому і вища школа не має стояти на місці. Найскладніше – встановити зв'язок теорії, що подається в аудиторіях, та практики. Університети чи інститути мають забезпечити студента знаннями так, щоб він навчився теоретично їх розуміти та легко вирішував безпосередні виробничі задачі на практиці, а саме цього – на відміну від західних вишів (які часто є науково-дослідницькими лабораторіями та центрами) – ще частенько бракує нашим вишам з їх «традиціями» та не дуже розвиненою (це стосується здебільшого технічних вишів) лабораторною базою. Не всі підприємства хочуть «вовтузитись» із студентами – не всі розуміють, що студенти – це їх майбутні кадри. Студентів багато, а гарних спеціалістів виходить мало. Проте конкуренція на ринку праці жорстка, тому студентам завжди треба тягнутись за фахівцями й тим, що вони дають на практиці чи в лекційній аудиторії.
Вища школа має бути більш наближеною до підприємств, виробництв, практики життя, до роботодавця... Щоб не казали молоді: «Ви прийшли на роботу і забудьте про все, чому вас п’ять років навчали»…
– Чи важко суміщати високі посади директора освітнього закладу та депутатську діяльність?
– В 2003 році закінчилось моє депутатство, і я вже думала, що більше не піду у раду. Але коли люди приходять і чекають на твою допомогу – я не в змозі відмовити. Спілкуючись із людьми, слухаючи їх проблеми, розумію, що в моїх силах вирішити те чи інше і бути потрібною людям.
До того ж, знання і розуміння політичної системи, процесів та проблем нашого міста, а також питання, що обговорюються на засіданнях комісій чи у залі на сесіях, я завжди намагаюсь доносити до своїх студентів. Адже про це їм ніхто більше не розповість – а чому ж майбутнім фахівцям не бути обізнаними у міських проблемах? Не так багато молодь зараз читає газет чи цікавиться місцевим управлінням, станом економіки, стабільністю підприємств – нашим з вами реальним життям на місцях. Так що моє «сумісництво» – це робота на благо громади та моїх студентів.
Окрім того, що напружений щільний (іноді жорсткий і нещадний) графік не залишає часу на погані думки, на лінощі, це завжди – тонус і бадьорість.
– Вас обрано депутатом міськради вже вдруге. На вашу думку, що потрібно нікопольцям заради покращення їх життя та стану міста в першу чергу?
– По-перше не потрібно перекладати весь тягар проблем тільки на відповідальних осіб, депутатів чи чиновників. Самим людям треба включатись до роботи. Вирішувати проблеми потрібно усім разом. Прикро, але люди знають тільки «свій час». Але ж всі ми люди… Влада і народ не повинні стояти осторонь одне від одного.
– Ваше життєве кредо?
– Ніколи не зупинятись на досягнутому та рухатись тільки вперед. Все лише починається…
– Чого ви прагнете «завтра»?
– Дуже багато ще треба зробити. Хочеться залишити слід там, де ти живеш – бо не маю права просто так прожити пустою бур’яниною.
– Два головних рецепти в житті «від Шахматової»: для родини і успішної кар’єри?
– Для своєї родини люблю готувати смачний бефстроганов. Обожнюю, коли сім’я збирається разом за столом. Це дуже гарна і мудра сімейна традиція, адже родина гуртується і в горі, і в радості, і просто за буденними розмовами, ділиться проблемами, емоціями, враженнями. Спілкування у сім’ї – завжди на користь і тільки на добро. Так було у моїх батьків, так є у нас, і я хочу, щоб так було у моїх дітей.
А запорука успішності жінки у суспільстві – це підтримка у сім’ї, її все розуміння. Важливо, щоб тебе чекали вдома і були раді ввечері твоїм крокам за дверима. А ще – самовдосконалення, фізичні навантаження, прогулянки, вміння відволіктись і просто, наприклад, подихати свіжим повітрям, звільнитись від думок хоч на п’ять хвилин на день – «перезавантажитись», так би мовити. Треба обов’язково спілкуватись з людьми, обмінюватись думками... І – залишатись собою.
Надія ПІЧУГІНА
Источник: НТМ
