20 років тому, 13 вересня 1993 року, на Нікопольську землю прийшла сумна звістка про те, що на 58-му році пішов із життя Борис Миколайович Мозолевський – видатний український археолог і поет.
Його дитинство і юність припали на жахливі воєнні і напівголодні післявоєнні роки. Діди його були розкуркулені, батько загинув на війні. Мати ж постійно була обтяжена виснажливою працею на буд майданчиках, в лікарні та у колгоспі, де юний Борис теж працював з восьми років, поєднуючи роботу на полях з навчанням у сільській школі.
15-річним юнаком Борис вступив до Одеської спецшколи Військово-Повітряних Сил, а потім вчиться у військово-морському авіаучилищі в кубанському містечку Єйську на березі Азовського моря. Вчився разом з майбутніми космонавтами Георгієм Добровольським і Георгієм Шоніним. Стався там один випадок. Мозолевський одного разу зібрався з однокурсниками на пірсі, щоб пострибати у воду. Раптом на берег хвилею викинуло морську міну часів другої світової війни, яка тут же вибухнула. Деякі курсанти загинули, багатьох було скалічено, окрім… Бориса. Небо чи доля оборонили його, відвернувши від біди.
Внаслідок скорочення Збройних Сил СРСР через п’ять років юнак був демобілізований і приїздить до Києва. Там працює робітником і одночасно вчиться на історико-філософському факультеті Київського держуніверситету, писав вірші.
На початку 1960-х років Б. Мозолевський епізодично бере участь у археологічних дослідженнях в Південній Україні і, зокрема, у Нікопольському краї.
Працюючи редактором видавництва «Наукова думка», він підготував ряд праць з археології, але за свої гострі, наповнені громадським звучанням та болем за Україну та все українське, вірші він був звільнений з роботи, звинувачений у націоналізмі та знаходився під пильним оком КДБ. Цілком ймовірно, що саме золота скіфська пектораль і врятувала Мозолевського від таборів. Адже він був не в захваті від придушення свободи думок та свободи слова в «Країні Мрій» і писав чимало «незручних» для влади рядків: «На вуста ж моїй музі/Прибивають печать/В найвільнішім Союзі/Можу тільки мовчать». Ось так доля повернула його в робітники-кочегари.
Завдяки підтримці вчених-археологів Олексія Тереножкіна та Варвари Іл’їнської він бере участь у дослідженнях сивих курганів. У 1971 році Б. Мозолевський дослідив курган Товста Могила, знахідки в якому принесли світову славу нашій землі. Знайдену ним особисто (сталося це 21 червня о 14 год. 30 хв.) 1150-грамову та 30-сантиметрову завширшки золоту пектораль – цей унікальний шедевр скибо-античного мистецтва - тріумфально вітали Ленінград, Москва, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Токіо, Белград, Варшава. Пектораль стала символом давньої історії України. Та й взагалі України - як прапор, герб чи гімн.
З цього часу Б. Мозолевський постійно працює в академічному Інституті археології і очолює Орджонікідзевську експедицію. Протягом майже двадцяти років під його керівництвом було досліджено понад 150 курганів, багато з яких належить до скіфської доби, виявлено тисячі предметів матеріальної і духовної культури давніх народів. Результати польових досліджень та наукових пошуків були втілені Б. Мозолевським в монографії «Товста могила» та десятках наукових публікаціях.
Затишним острівцем експедиції був створений у 1982 р. Б. Мозолевським польовий табір на Базавлуцьких пагорбах.
Важка хвороба була майже невиліковною. Майже… Бо як пише публіцист Володимир Думанський у статті «Великому Скіфу – 75» (http://kr2012.com) «вченого можна було врятувати. Треба було всього лише 14 тисяч доларів на операцію, але в керівників незалежної України не знайшлося цієї мізерної суми для людини, яка дала країні 200 млн. дол. (стільки приблизно коштує Золота пектораль). Дві третини скіфського золота, що зберігається зараз у Музеї історичних коштовностей України, — це його знахідки!». Ну, важко сказати, дві третини, чи може менше… Не в тому річ. Достатньо, що він відкрив світові «Золоту пектораль»…
Розповідають, як одного літнього дня 1993 року до хворого вже Бориса Мозолевського в лікарню приїхала дружина Віра Данилівна. Борис Миколайович несподівано сказав: «Сьогодні свято велике». «Яке?» — поцікавилася дружина. «День пекторалі», — відповів тихо й заплакав… На жаль, день 21 червня так і не став червоним днем календаря. Хоча відкриття пекторалі перевернуло деякі усталені уявлення в царині археології та історії України. Це незаперечній факт.
Що ж… Борис Миколайович Мозолевський покинув земний світ, залишивши по собі видатні наукові праці і вірші, пам'ять про світлої душі людину… Багато чого не встиг зробити, розкопати, віднайти, написати, створити для вітчизняної археології він за свої 27 років праці в історичній сфері (адже відомо, що вчений свої перші розкопки здійснив лише у 30-річному віці).
А, можливо, згодом його жага до археології і скоротила життєвий шлях, який, на жаль, був недовгим. Деякі колеги науковця вважають «винуватицею» ранньої смерті археолога потривожену ним Соболеву могилу – поховання скіфського жерця, де було знайдено веретено – символ жрецтва, своєрідний знак влади жерців над часом: минулим, сучасним і тим майбутнім, яке вони повинні тримати під пильним своїм оком. А що ми знаємо про духовну оболонку не тільки жерців, а й будь-якої людини?
Його справу на Нікопольщині продовжив його молодий колега – Сергій Васильович Полін. Під його керівництвом Орджонікідзевська експедиція дослідила чимало курганів і поповнила створений Мозолевським у польовому таборі лапідаріум новими знахідками кам’яної пластики.
За підтримки столичного видавництва «Темпора» на честь Б. Мозолевського було встановлено гранітну стелу з пам’ятною дошкою, перевидано гарно оформленою книжкою історико-літературне есе «Скіфський степ». Крім того, у 2007 році стараннями директорки видавництва Юлії Олійник побачила світ узагальнена збірка талановитих віршів поета – «Поезії». Багато творів поета було присвячено Нікопольській землі та її героїчній історії козацької доби.
2011 рік став роком відзначення 75-річчя з дня народження Б. Мозолевського, якби, звичайно, він дожив до нього. Громадськість Нікополя неодноразово порушувала перед вищими державними органами влади клопотання про посмертне визнання його заслуг перед Україною. Та відповідей від них так і не надійшло. Та й на місцевому рівні поза увагою залишились заклики та пропозиції назвати іменем вченого одну з вулиць (принаймні, з тих вулиць, які носять імена більшовицьких ватажків, які, на жаль, не завжди були взірцем людяності). Сьогодні ми взагалі стикаємося з іншою, духовною бідою – безпам’ятством та невіглаством. Славетні кургани не зазначені навіть елементарними меморіальними дошками історичної пам’ятки України. На місці кургану Товста Могила та багатьох інших вже досліджених немає ані сліду минулої величі, ані вказівників на місця знахідок світового значення!
І тому восени того ж року дуже прикро було дізнатися про те, що зона відпочинку цеху залізничного транспорту Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату (де, власне, і знаходився колись експедиційни табір археологів) було ліквідовано. Разом с нею зник і польовий табір експедиції. Тільки завдяки підтримці та ініціативі генерального директора ВНЦ «Трубосталь», депутата Дніпропетровської обласної ради О. І. Фельдмана було врятовано лапідаріум і за згодою С. В. Поліна він був вивезений до Нікопольського краєзнавчого музею, де знаходиться в стадії облаштування.
Дослідження Б. М. Мозолевського надихали його на створення поетичних та філософських роздумів про зв'язок минулого і сьогодення. Один з них – «Герри» - буде своєрідним завершенням слова пам’яті про вченого.
Мирослав ЖУКОВСЬКИЙ, заступник директора Нікопольського краєзнавчого музею,учасник археологічних експедицій під керівництвом Б. Мозолевського
Источник: НТМ
