Наталя Бєляєва декілька разів вдивлялась в старі фото післявоєнного міста. Це був Нікополь молодості наших дідусів і бабусь та їхніх рідних людей, декого з них вже немає серед живих. По таким вулицям вони ходили, їздили, відбудовували житлові квартали і промислові підприємства, відроджували Південнотрубний завод. А пізніше, в 1967 році, наші батьки запускали гігант-феросплавний, кранобудівний завод, річковий порт.
Річковий транспорт – це була краса. Паром ходив на другий берег до Кам’янки, мабуть, щогодини. А там рукою подати до Орлянки, Василівки, Запоріжжя. На той бік переправлялися люди, коні, автомобілі. Із заздрістю проводжали поглядами тих, хто плив далі на річкових білих катерах, метеорах, ракетах, теплоходах, можливо, до Києва чи Херсона… Мені таке задоволення випало декілька разів. Вперше – у школі в 1974 році: тижнева екскурсія Херсон – Київ на великому білому теплоході «Тургенєв». Мама не пошкодувала, купила нам з братом два квитки чи то дві екскурсійні путівки. З нашої школи було приблизно десять учнів, а в групі – чоловік сорок, дві вчительки з нашої школи: на згадку лишилося фото. Гадаю, всі діти запам’ятали цю пригоду водою по містам-героям на Дніпрі: Хортиця, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Черкаси, Канів, Київ, з екскурсіями по історичним музеям і пам’ятним місцям. Відчували себе моряками далекого плавання: каюта, палуба, Каховське море, шлюзи, мости, гідроелектростанції на Дніпрі. Це незабутнє морське плавання пізніше, років через десять, надихнуло мене повезти свою сім’ю, чоловіка і маленького синочка, водою з Нікополя до Херсона в гості до брата. Тоді ще по Каховському водосховищу ходили метеори. Милувалися зеленими берегами, квітучими садами в селах і містах, лазурною водою, білими чайками, насолоджувалися свіжим вітром і морськими хвилями. На жаль, рідко плавали, і шкода, що не лишилось жодної кольорової світлини з білим теплоходом чи метеором.
Найбільше запам’ятався Нікополь у вересні 1980 року, коли приїхала після закінчення навчання в Дніпропетровську за направленням на роботу на Нікопольський Південнотрубний завод. У місті саме святкували 200-річчя з часу заснування. Нікополь підготували до ювілею: побудовані нові будинки, паркани, освітлення вулиць, відновлені парки й сквери, широкі проспекти, бульвари, вулиці. В парках – виставки, концерти, фонтани, плакати з привітаннями. Скрізь квіти: троянди, чорнобривці, айстри, буйна вереснева зелень і тепле південне сонце. Того року місто було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора у зв’язку з 200-річчям і за успіхи, досягнуті в трубному і феросплавному виробництві та соціально-культурному будівництві. Не пам’ятаю, правда, таких феєрверків, як влаштовують зараз, але свято було скрізь і ще довго відчувалася святковість на вулицях міста, в парках, скверах, на пляжах.
У Нікополі люблять свята і вміють відзначати з розмахом і відзнаками. Пам’ятаю, до 40-річчя Перемоги біля універмагу з’явився пам’ятник-літак на честь героїв-льотчиків. В часи нашої молодості шанували, цінували мир і спокій в країні, ще пам’ятними були страшні історії війни.
Вже в ті часи на Південнотрубному і феросплавному заводах працювали цілі династії поколінь і продукцію з марками провідних нікопольських підприємств знали у багатьох зарубіжних країнах. Батьки чоловіка Олександр Григорович та Ганна Олександрівна Бєлякіни – ветерани праці феросплавного заводу. В середині 1980-х свекор декілька місяців був відряджений заводом на будівництво корпусів дитячого табору імені В. Усова в Скадовську. Щоправда, його діти і онуки там не побували.
Перша шпальта газети «Нікопольська правда» – будівництво МЖК, 1989 рік
Ми з чоловіком на Південнотрубному заводі пропрацювали більше шістдесяти років на двох. Були на підприємстві часи різні: і кращі, і тяжчі.
Майже тридцять років тому при трубному заводі було організовано будівництво молодіжно-житлового комплексу МЖК, в якому довелося взяти участь і нам. Бажаючих було багато, в квітні 1987 року проводився конкурс за право бути бійцем МЖК. Впливало все: стаж, трудова активність, дисципліна, раціоналізаторство, участь в суботниках. Перемагали кращі молоді робітники заводу, їх переводили в будівельну бригаду на півтора-два роки. Свій дев’ятиповерховий та два шестиповерхових будинки на Первомайській молоді робітники заводу будували своїми руками. В нашому сімейному альбомі для дітей і онуків збереглась газета «Нікопольська правда» тих часів з репортажем «Будуємо самі», зі світлинами: будівництво, портрет молодого чоловіка, підпис: «Ростуть поверхи МЖК – один із будівників комсомолець, зварювальник Бєлякін Анатолій». Сьогодні він уже дідусь, має чотирьох онуків і для них це вже історія.
Наступне фото зроблено приблизно років 16 тому – на фоні дев’ятиповерхового будинку МЖК наші діти. Дружньо підростали в будинках, що зводили їхні батьки. Розумію тепер свою бабусю, яка дивувалася, як швидко минає життя.
Їхні батьки будували МЖК: діти працівників (зліва направо): Ірина Бєлякіна, Ганна Лободзинська, Аліна Дробот, Тетяна Білоус
Тепер будуються наші дорослі діти, в’ють свої сімейні гніздечка, виховують вже своїх діточок. В умовах, які створює держава, роблять, як уміють, свій внесок в розбудову міста. Будують вільну Україну. Ростуть онуки і у них буде своє будівництво. У кожного покоління своя історія. Незмінним лишається бажання миру, любові, тепла і щастя для себе і своїх нащадків!
Наталя Бєлякіна, фото з архіву сім’ї Бєлякіних
Джерело http://ntm.net.ua/
