Більше 50 років тому було знято культовий фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». У далекому 1965-му, відбулася прем’єра легендарної стрічки, що в одну мить змінила хід розвитку українського кіно XX сторіччя, увійшовши до золотого фонду вітчизняної класики та двадцятки кращих фільмів світу. Тоді його вихід мав вибухову силу. У Верховинській Криворівні двоє великих митців – Коцюбинський та Параджанов народили правдиву казку карпатських гір.
Кількасот кілометрів звивистими дорогами смарагдової Верховини ніщо для тих, хто прагне пройти шляхами Коцюбинського та Параджанова у власних пошуках омріяного Жаб’є. Сьогодні назва гуцульської місцини чи то вже історія, чи легенда, як і сам будинок-музей кінофільму «Тіні забутих предків». Його не занесено до географічної мережі державних історичних закладів, а, тим паче, об’єктів всесвітньої спадщини Юнеско, сюди не добратися розкислими осінньо-весінніми дорогами, і все ж народна туристична стежка пролягла через всю Україну до гуцульської хати села Криворівні, де з’явилися «Тіні» неперевершеного фільму. Музей тихо живе своїм життям вже 15 років стрічаючи тих, хто так і залишився у полоні казки, прочитаної чи побаченої на екрані. Він відкривається для туристичних груп і поодиноких мандрівників, які прагнуть відчути колорит Карпат, побачити, почути, торкнутися глибин культурної спадщини.
Всі ці роки туристів зустрічає Ганна Мокан – директорка, господиня, зберігач гуцульської спадщини, екскурсовод і науковець в одній особі – берегиня цього будинку, до нестями закохана у рідну землю, її оповиту таїною історію. Та й сам будинок – то вже історія, як кіно-, так і етнографічна. Тут збережено гуцульську автетику і все як було при великому режисерові. Параджанов шукав саме того – народного духу, що просочується крізь шкіру до самої душі. І знайшов біля обійстя родини Сорюк, у хаті, збудованій ще в 30-х роках. Він прагнув пожити в цій атмосфері, відчути на собі той побут, їсти ті ж страви, і господарі – Петро та Євдокія, запропонували свою світлицю – кімнату, якою гуцули користуються тільки по великих святах. Тут, у сім'ї Сорюків, жили Сергій Параджанов, художник Григорій Якутович, композитор Микола Скорик. Саме в цій гражді з’являлася карпатська казка, знято фрагменти, що назавжди залишуться взірцем інтелектуального кіно. Сьогодні тут все залишилося незайманим, лише доповнено національними костюмами, в яких знімалися артисти з народу, фотографіями, книгами, малюнками, котрі бережливо збирають онук Сорюків Василь Хімчак, який не дав загубитися цій дивовижній кіносторінці та його родичка – Ганна Мокан.
«Все, що бачите на екрані, було насправді. Це був рік життя, прожитого біля вогнища, біля джерела натхнення, — говорив Параджанов на обговоренні худрадою щойно знятого фільму в 1964 році. Надто нереальним за красою і творчими підходами здавалося те, що вийшло з під пера Коцюбинського і руки Параджанова. Історія кохання, стара, мов світ, мов саме життя, любові палкої, трагічної, на межі реального та міфічного знову розгорталася у серці Верховини. Режисер відчував той особливий подих минулого, старих Карпат, що приносили з вітром відголоски пращурів. Він бачив їх у піснях, легендах, старовинному одязі, церквах, навіть похоронах, переносячи до знімального майданчика. Мінімум монологів, лише емоції героїв, філософія буття, закодована у символах – сполохана косуля, вимальована сірим туга – низка художніх прийомів геніального режисера. Та найнесподіванішим стала участь у зйомках жителів селища, їхні пісні, обряди, що є коштовним оздобленням сюжету. Фільм – то справжня автобіографія простих гуцулів, серед яких жив митець, прислухався до їхніх порад і знімав у своєму кіно. Сцени праці, свят, спів та музика, автентичні костюми – все те справжнє і звуковий ряд – голос самого народу. З ними злилися актори – «буковинський гуцул» Іван Миколайчук, для якого це була перша роль у кіно, яка змінила його прізвище з Ніколайчука і дала посил на подальше творче життя, уже відома на той час акторка московського театру «Современнік» Лариса Кадочникова, Тетяна Бестаєва (Палатна), Спартак Багашвілі (мольфар Юра). Над ним працював потужний творчий колектив, та все ж його автором був простий народ.
Ганна Мокан розповідає, як їхали земляки до столиці озвучувати фільм, жили всі разом у двокімнатній квартирі режисера, частуючи стравами, які так полюбилися Параджанову. Змонтований фільм Параджанов неофіційно привіз до Верховини, і 24 серпня 1965 року тут відбувався його перший перегляд . «Яка то була радість для людей побачити себе на великому екрані! Після перегляду фільму було велике піднесення, до хати Сорюків прийшло багато людей, й усі разом з Параджановим храмували за оцим столом…Діти раділи солодощам, які режисер у великій кількості віз до села. Серед малечі були і його похресники – велика довіра людині, що стала для всіх рідною. Замислююся над тим, звідки у режисера ця любов до нашого краю, — розмірковує Галина Мокан. – Можливо, тому що Параджанов – дитя Кавказу? І саме тому так природно і вільно почувався там, де неосяжний простір і шумлять вітри?».
Ці слова оператора фільму Юрія Іллєнка, про сплав культури, як цілісності національного космосу і індивідуально авторської міфотворчості, які явив світу Параджанов і сьогодні є визначальними, а тоді – пророцькими. У вересні 1965 року відбулась офіційна презентація фільму у Києві. У цьому ж році «Тіні забутих предків» відправили на Всесвітній фестиваль до Аргентини, де фільм здобув найвищу нагороду і потому кінострічка отримала 65 премій, з них 28 – міжнародні. Абсолютний тріумф завершився трагедією, під час презентації відбулася акція протесту київської інтелігенції, фільм заборонили, режисерові судилось десять років тюрми, де він остаточно підірвав своє здоров’я і у 66-річному віці помер. У Криворівні стверджують, що перед смертю він згадував Верховину, свою романтичну захопленість гуцулкою Анничкою й благословенний карпатський край. Вони в це вірять, бо Параджанов все також залишається тут, у краї гірських легенд. І вже зовсім за Коцюбинським живе у смереках й полонинах, повертаючись до будинку, де так дихалося і так творилося. У цій хаті і справді живе пам’ять, яка усміхається зі світлин генія кіно та генія літератури, дивуючи дивовижною портретною схожістю акторів, що зіграли гуцульських Ромео та Джульєтту з господарями будинку – подружжям Сорюк. Тут тіні оживають у речах і фотографіях не забутих предків, які з карпатських легенд самі стали легендою.
Оксана СІЗОВА
Джерело: http://ntm.net.ua/
