На тлі святкування 70-ї річниці визволення України від німмецько-фашистських загарбників якось непомітно минула ще одна урочиста і водночас доволі сумна дата: 30 жовтня відзначався Міжнародний день пам’яті жертв політичних репресій, доля яких спіткала багатьох жителів Нікопольщини…
Павло Кулик, Яків Лижин, Михайло Велігоцький…15 музикантів духового оркестру рудника Раковського, які дивляться крізь роки зі світлини, датованої 1928-м. Дивовижно вже те, що цей знімок дійшов до нас, відкриваючи імена перших комсомольців селища Гірницького, романтиків, котрі у кожному колі змінного життя чули музику. Фото ніби оберігало свою історію, живучи десятиліттями у кабінеті керівника духового оркестру Орджонікідзевського палацу культури Олександра Черняєва. Сьогодні вже неможливо дізнатися: чи мав власник особисте відношення до знімка, чи він потрапив до нього випадково і став своєрідним оберегом. Після смерті музиканта світлина переходила з рук в руки, доки не опинилася у міському музеї. Вона дочекалася свого часу, і з надпису на звороті розплелася розповідь…
Цей знімок не може не привертати уваги, не викликати численних запитань, адже руйнує наше уявлення про життя поселенців перших копалень, передвісників сучасного міста Орджонікідзе. Тих самих шахтарів, які добровольцями ступали на майже цілинні землі, комсомольців, що «піднімали» марганець – будували нове життя. Щирі прибічники завоювань революції, вони вірили у світле майбутнє, нове пришестя щастя на землі, були першопрохідцями, праотцями новітніх промислових напрямків і суспільного життя теж. Саме суспільне, а не особисте спрямовувало їхні інтереси, примушуючи розкриватися у нових несподіваних іпостасях.
Невідомо, що стало поштовхом до заснування у 1927 році, на зламі непу, духового оркестру – віяння часу чи прогресивність поглядів «музичних організаторів», та самодіяльний колектив, відкритий до десятиріччя Радянської республіки, ніс у маси справжню культуру.
Розглядаючи фото таких собі франтів у новомодних костюмах, непросто повірити, що музиками вони були за покликом серця, а за фахом – гірниками, з них починалися відомі робітничі династії. На жаль, сьогодні про кожного мало що відомо, більшість знаменитих колись родин обірвалися на останньому представникові. А так звані паростки, далека рідня, володіє суто статистичними даними: народився – помер. Напевне, фото так і не розкрило б свої секрети, якби не випадковий збіг обставин, за яким відкрилася трагічна історія життя кларнетиста оркестру, третього зліва у першому ряду – Михайла Велігоцького. На редакційні пошуки відгукнулася рідна племінниця самодіяльного музиканта Людмила Іванова. Жінка не могла повірити, що доля подарить можливість не лише розповісти про близьку людину, а й віднайти чи не єдине, дивом вціліле, фото Михайла.
Михайлу Велігоцькому минув лише 31 рік, коли життя спалахом зірки полетіло у височінь. Рідні до цього часу не вірять у випадковість трагічних обставин. Син Вадим, полковник військової служби, довгі роки шукав докази у державних архівах і залишається переконаним, що батькова пісня обірвалася з чужої волі.
Михайло народився у 1906 році в селі Шолохове, в родині парадного кучера поміщика Зудермана – Олександра Велігоцького. Незважаючи на «просте» походження, хлопчик вирізнявся допитливим розумом, потягом до наук і винятковими здібностями до музики. Успішно закінчив церковно-приходську школу, подаючи неабиякі надії. Таку щедру спадщину, певно, отримав від своєї бабусі Софії – сільської дівчини, чий гострий розум, надзвичайна краса та природна освіченість дозволили служити гувернанткою у польського пана. У родині пошепки говорили, що саме він і був батьком її єдиного сина, нагородивши нащадків особливою статтю.
Революція перекроїла велику родину, яка переїхала до шахтарського селища Колонки (сучасне Гірницьке). У її вихорі загинула молодша сестра Михайла Катерина, назавжди покинула рідних Марія, за своїми дівчатками пішла у небуття і Оксана Велігоцька, залишивши чоловіка з трьома синами. Як і належало істинним представникам трудового класу, вже з юних років хлопчик працював на виробництві. Його не обійшло те, що відбувається у молодій Країні Рад: з утворенням першого комсомольського осередку гаряче підтримав новий рух, поринувши в активну діяльність. Юнацького запалу 19-Мишка вистачало і на пропагандистську діяльність, і на суспільне навантаження. Односельці захоплювались та одночасно дивувалися талановитому земляку, неодноразовому переможцю зі швидкої лічби на кісточковій рахівниці, який самотужки навчився грі на кларнеті, піаніно, під чиїм музичним супроводом демонструвалися німі кінофільми. «Народний дім», перший селищний клуб, не міг вмістити бажаючих послухати гру духового оркестру, де виступав і Велігоцький. «Улюбленці публіки» допомагали забути про тяжкий шахтарський труд та непросте життя, відкривали мрію...
Вже у 1929-му Михайла захопила ідея колективізації: серед славнозвісних «25-тисячників» за дорученням партії юнака направляють до місцевих селищ – агітувати за колгоспи. Переконаний у правильності обраного курсу, він не допускав навіть думки, що колективізація матиме зворотній бік. За активної участі Велігоцького було створено один з перших на Нікопольщині колгосп «Шахтар» у селищі Хмельницькому.
Здавалося, що «особистому» немає місця у житті активіста, та воно наздогнало коханням: несподіваним, болючим – першим й останнім. Наперекір батьківській волі юнакові припала до душі донька мачухи, зведена сестра Марія. Михайло намагався довести, що вони не є рідними по крові, а, значить, мають право на щастя, але рідня залишалась невмолимою. Без благословення переступали молоді поріг батьківського дому, ідучи у власному напрямку. Їх так і не пробачили... Лише брати Іван та Петро до останнього дня підтримували зв’язок з Михайлом, радіючи його успіхам.
Дорога Михайла Велігоцького і справді стелилася рівно: райком комсомолу довіряв 23-річному юнакові найвідповідальніші завдання. Враховуючи математичні здібності, схильність до бухгалтерії, направив контролером до районної ощадної каси, згодом Нікопольського міського банку, де за короткий проміжок часу той отримав посаду головного бухгалтера. Все складалося саме так, як мріяли Велігоцькі: Михайла поважали та цінували колеги, ставала на ноги їхня родина, підростав первісток Вадим. Час стрімко летів уперед, змінюючи хід історичних подій, і їм належало приймати їх, не маючи права вибору.
У 32-му вже комуніста Велігоцького призначають головним бухгалтером Шолохівської машинно-тракторної станції. Таке рішення райкому диктувала ситуація, яка склалася з продпостачанням у неврожайний рік: вже поставав у своїх смертельних обрисах 33-й… Для Велігоцьких він співпав з радісною новиною – народженням другого сина Олександра, і все ж не оминув чорною дниною.
Південними областями України ширився голод, численні урядові комісії перевіряли і без того знекровлені села, черговою зупинкою Першого секретаря ЦК КП(б)у П. Постишева стала Нікопольщина. Михайло знав про те, та його думки були біля тяжкохворого новонародженого сина, якого на руках у відлигу, вбрід розлитими річками носив до бабок-шептух. Хлопчика вдалося врятувати, ось тільки Михайлові те не минулося, далося взнаки запаленням легенів й підозрою «товаришів». Чоловік мужньо протистояв обставинам, не відаючи, що вони візьмуть верх саме тоді, коли того не очікував. Страшним ударом у спину – доносом земляків й арештом – перевернуть усе життя.
Велігоцького та ще двадцять керівників МТС звинуватили у заподіянні шкоди і прямо із загальних зборів під головуванням Постишева взяли під варту. Слідство тривало декілька місяців. Довгі дні і тижні у підвальних камерах колишні герої очікували вироку.
На заключному засіданні перед суддями постали вже зовсім інші люди. Михайло Велігоцький був одним з небагатьох, кого виправдали, – вирішальну роль зіграла невиліковна хвороба. Все те похитнуло беззаперечну відданість обраним ідеалам. Родина повернулася до Гірницького, йому дозволили працювати простим касиром контори, але відчуття тривоги не покидало, надовго оселилося в їхньому домі. Марія намагалася підняти чоловіка на ноги, показувала фахівцям, навіть відряджувала до спецсанаторію, аби тільки повернути того Михайла, з іншим поглядом – надією в очах.
Наприкінці 36-го лікарі таки дали шанс на одужання, запевнивши, що процедура з піддування легенів значно покращить загальну картину захворювання, призведе до позитивної динаміки. Переконали у безпечності та доцільності такого кроку, високій кваліфікації фахівців… В останній Михайло не сумнівався, повністю довіряв лікарю, який, фактично, зміг призупинити перебіг туберкульозу. Зі спокійним серцем ішов на маніпуляцію і вже перед самим початком був попереджений про термінову заміну спеціаліста. Як пояснили пізніше, молодий лікар не зміг впоратися з приладом, подавши фатальну кількість кисню, легені пацієнта не витримали, їх просто пошматувало…
Михайло Велігоцький повільно помирав ще довгих три місяці, дружина намагалася шукати правди, покарати винних, та він категорично заборонив, вмовляючи не залишати сиротами дітей.
…Його не стало 10 березня 1937 року, напередодні подій, які відсторонять все, що було до того. У Великій Вітчизняній загубляться сліди перших комсомольців, самодіяльних артистів, вони вийдуть з неї фронтовиками, а більшість оркестрантів залишаться там назавжди. І тільки Марія Велігоцька згадуватиме мелодію 20-х на Соболевій могилі, де поховано чоловіка. Непомітна санітарка фельдшерського пункту усю війну залишатиметься поряд з лікарями, а за мирних часів працюватиме машиністкою підземної випрямувальної станції електровозної мережі однієї з шахт. Вона здійснить заповіт чоловіка – підніме не тільки своїх синів, а й прийомного, ставши відрадою душі інваліду-фронтовику. Нащадки Михайла, його сини, онуки, правнуки прямою дорогою підуть у світ. Він міг би пишатися ними – талановиті, освічені, випускники вишів розлетяться країною – гордо несучи своє ім’я...
У 2003 році ім’я Михайла Велігоцького спливе на сторінках видання «Трудові династії», як одного з представників славного роду гірників Орджонікідзе. Про нього, нехай одним рядком, але напише Людмила Іванова. Разом з братом, сином Михайла, Вадимом, складуть родовідне дерево, гілки якого розлогими коренями з 1800 року проростають до сьогодення. Воно вражає розмаїттям прізвищ, але всі вони – Велігоцькі, всі єдині, не втратили відчуття роду. У центрі дерева парость Михайла, як найбільш трагічної і до певного часу нерозкритої фігури сім’ї. Він – частина роду, його історія, частина минулого краю, яке починалося з музики молодості і продовжується гімном поколінь.
Оксана СІЗОВА.
Источник: НТМ
