Подорож до Львова. Про неї я мріяла ще відтоді, коли прочитала книгу відомого українського сучасного письменника Любка Дереша, в якій він описував велич і красу цього «українського П'ємонту». А було це років сім тому. І тоді я, так би мовити, заочно закохалась у це чарівне місто, ще навіть не відвідавши його.
Аж ось мені видалася можливість здійснити маленьку подорож на Західну Україну. З моменту придбання квитків (а це було за пару тижнів до від'їзду) я рахувала дні і вже подумки була у потязі, якій відвезе мене до Львову. І навіть потяг цей уявлявся мені якимсь особливим.
Нарешті настав день від'їзду. Із самого ранку я почала збиратися і складати в голові список речей. У цій метушні, влаштованій самотужки, я ледь не поїхала на вокзал без квитків, але вчасно згадала про них. І хоч у Львові я планувала зупинитися лише на один день, не хотілося забути щось необхідне. Фотоапарат, теплі шкарпетки і бутерброди — зібравши наплічник, я відправилася на вокзал.
Майже доба у потязі - і ось ми з другом вже у культурній столиці України. Львів зустрів нас дещо похмуро. Крапав дощик, вітер гнав по небу хмари. Але це в жодному разі не зіпсувало нам настрій. Я дуже сподівалася, що погода покращиться, і сонечко все ж таки ще вийде.
Друг-львів'янин, котрий нас зустрічав, одразу отримав від мене «завдання» вести нас у парк «Високий Замок», поки ще не стемніло. Це парк на Замковій горі, пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення. Він був заснований у 1835 році, його загальна площа — 36,2 гектара. Але найголовніше в ньому — оглядовий майданчик на горі, висота якої — 413 метрів над рівнем моря.
Ми заскочили в трамвай і почали впевнено наближатися до першого пункту нашого маршруту. Однак тут на нас чекала несподіванка: проїхавши дві зупинки, трамвай зламався. Ми посміялися, вийшли з трамваю та попрямували до Високого Замку пішки, фотографуючи львівські вулички і визначні пам’ятки архітектури. Коли ж ми дійшли до Високого Замку, виявилося, що нам доведеться подолати безліч сходинок на спіральній пішохідній доріжці, перш, ніж ми дістанемося оглядового майданчика. І о, диво! — поки ми підіймалися по сходах, раптово з-за дерев визирнуло яскраве сонце, мов би почувши мої думки.
Наверху м'язи на ногах боліли, як після ефективного заняття фізкультурою. Але, побачивши ту красу, яка постала перед нашими очами, ми одразу ж про це забули. З оглядового майданчика відкривалася фантастична панорама міста, всі його райони було видно, як на долоні. А в центрі майданчика майорів державний прапор України.
Помилувавшись деякий час цим чудовим краєвидом, ми, трохи втомлені, але щасливі, попрямували донизу. Моя давня мрія здійснилася — я нарешті побувала на Високому Замку, багато разів описаному в книжках все того ж Любка Дереша.
Треба додати, що гору оточував величезний гарний парк, дерева якого ще були одягнені в золотаве осіннє вбрання, а по гілках стрибали білочки.
Спустившись донизу, ми відправилися на прогулянку по вечірньому Львову, котрий у темряві виглядав не менш привабливим, ніж при світлі дня. Ми проходили повз затишні кав'ярні, чули звідусіль рідну «солов’їну», і від цього на душі ставало тепло й затишно.
Коли ми гуляли містом, нам потрапляло на очі дуже багато графіті футбольних вболівальників. Я маю на увазі не ті, що псують стіни корявими літерами, а ті, які є дійсно гарними та вартими уваги. Адже футбольний клуб «Карпати» — невід'ємна частина історії Львову.
Ще одним місцем, про яке ми багато чули, був дуже специфічний заклад під назвою «Криївка». На вході в цей ресторан-«кнайпу» стоїть охоронець зі зброєю і в кожного відвідувача грізно питає гасло. Після відповіді «Слава Україні!» він, вже посміхаючись, відповідає «Героям слава!». Все, прохід відкритий. Спустившись сходинками вниз, перед нами постав зал з тьмяним світлом і доволі оригінальним дизайном, в якому повно відвідувачів. Грала українська народна музика. Під час нашого перебування у «кнайпі» туди як раз зайшли музики, тож ми насолодилися ще й «живими» народними піснями.
В меню «Криївки» дуже багато цікавих страв: тут і сало «Бойова серенада», і сирний набір «Диміли Карпати», й свинячі рильця, і «зупа» (це щось на зразок супу-пюре), і свинина в пиві. А мені, як затятій ласуні, дуже сподобалося морозиво з медом і цинамоном, яке в меню називається таємничим словом «льоди». До речі, щодо солодощів, саме у Львові я вперше спробувала справжній гарячий шоколад. І, скажу я вам, це неабияке задоволення.
Не знаю, хто насадив жителям східної України стереотип, ніби то «западенці» - грубі та непривітні. Чемніших людей я не зустрічала в жодному з міст нашої держави. До кого б ти не звернувся, скажімо, питаючи дорогу, людина детально розповість тобі, як дістатися потрібного місця, а іноді навіть і проведе, влаштувавши по дорозі міні-екскурсію з розповідями про ту чи іншу пам'ятку архітектури. Але найбільше мене здивувала інше. Коли ми сідали в трамвай, пасажири, що виходили з нього, зі словами «візьміть, будь ласка» протягували придбаний ними раніше проїзний квиток. Така дрібна, але зворушлива чемність вразила мене до глибини душі.
Під час прогулянки цим дивовижним містом все видається гарним. Вузенькі вулички з бруківкою, на якій ввечері після дощу відблиски фар виглядають дуже романтично, стародавні будівлі, котрі манять своєю таємничістю і давниною, і навіть гарні дерев'яні телефонні будки, що так вдало вписуються у віковий «інтер'єр» міста — все це приваблювало і запрошувало залишитися тут надовго. Так хотілося ще гуляти по цій бруківці, заглядати у вітрини магазинів, пити каву у затишних кав’ярнях та слухати вуличних музик… Але час було їхати далі, адже наступним пунктом нашого прямування було не менш цікаве місто Західної України — Ужгород, котрий славиться своїм замком та найдовшою в Європі липовою алеєю. Але це вже зовсім інша історія…
Тетяна ВОЛОВИК, фото автора
Джерело: Нікопольска правда
